Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

Йдучи з роботи і, побачивши метушню покупців біля магазину «Тканини», Василина зупинилася. Скупчення людей свідчило, що мають «викинути» в продаж дефіцитну тканину. Ніхто ще не знав, яку саме, але в чергу шикувалися всі, хто потребував цього товару. Подейкували, що привезли ситець і штапель – саме вони були в широкому вжитку в багатьох родинах. Василина також зайняла чергу і попередила, що мусить зайти додому по гроші, бо потрібної суми при собі не мала. Тішилася, що матиме тепер змогу пошити донечкам обнови до свят. До Польських Фільварків ніби й недалеко, але від швидкої ходи захекалась і подих перевела лише тоді, коли зайшла до помешкання.

Наталя з Галинкою сиділи за уроками біля столу і, побачивши схвильовану неньку, вибігли назустріч.

– Мамусю, за тобою сто вовків гналися? – здивовано запитала наймолодша, Галинка.

– Ой, діти, зачекайте! Мушу ще повернутися до магазину, а потім усе вам розкажу.

Василина, не роззуваючись, підійшла до шафи і засунула руку до сховку, де лежали гроші. Розмотала з тканини відкладені купюри, порахувала, і, виявивши нестачу, перелякано звела погляд на доньок.

– До нас ніхто чужий не заходив? – запитала вона і відчула, як почало тремтіти все тіло.

– Ні-і! – в один голос відповіли доньки.

Василина безсило опустилася на стілець і подумала: «Мабуть, по обновках. Невже Яків узяв?».

– А що сталося? – допитувалася Наталя, котра здогадалася, що мама недорахувалася грошей.

Діти знали, що сімейним бюджетом розпоряджалася лише вона, і без її дозволу ніхто не наважувався взяти хоч копійку. Навіть батько віддавав їй зарплату і мати виділяла йому на цигарки.

– Зайняла чергу за ситцем, а тепер мушу відмовитися від покупки, бо тих грошей, що тут залишилися, не вистачить до зарплати на харчі. Злодій якийсь жалісливий, бо міг би й усі загребти... – мовила Василина і, насупившись, стала перевдягатися.

Готуючи вечерю, думала про чоловіка. В часи тотального дефіциту товарів він також не проминав нагоди придбати якийсь одяг для дітей чи дружини, коли спекулянти приносили товари і до їхньої установи. Спочатку жінки вибирали, а потім і чоловікам пропонували, особливо Якову Івановичу, бо в нього три доньки і молода дружина. «Якщо гроші взяв він, то, напевне, на щось важливіше, ніж ситець», – думала Василина, поглядаючи на годинник. Вже й найстарша, Рита, повернулась і взялася до уроків, а чоловіка досі не було. Таке з ним частенько траплялося, тож сіли вечеряти без нього.

– Чому такі похмурі? – поцікавилася Рита й подумала, що вона щось проґавила, поки займалася своїми справами.

Молодші сестри лише глянули на матір, даючи зрозуміти, що відповідь треба шукати у неї. Василина не мала наміру піднімати бучу, поки не поговорить з чоловіком. Надіялася, що це він взяв гроші й забув їй сказати. Досі подібного не траплялося, тому з нетерпінням чекала його.

Стрілки годинника наближалися до півночі, коли з гуркотом відчинилися вхідні двері й на порозі постав п’яний Яків. Довго вовтузився біля порога, намагаючись скинути взуття та верхній одяг, а потім брутально вилаявся:

– У мене жінка є чи нема, мать твою...?

У таких випадках діти швиденько зникали у своїй кімнаті, а Василина, не сперечаючись, намагалася вкласти його до ліжка. Сьогодні, розтривожена виявленою пропажею, вийшла назустріч і пильно розглядала його, надіючись побачити якийсь пакунок. Яків повернувся з порожніми руками, і це наштовхнуло її на думку, що він напився за гроші з сімейного бюджету. Прикро стало, що чоловік на догоду власним забаганкам знехтував родиною. Злість, яка накопичувалася весь вечір, виплеснулась на язиці:

– Як ти міг пропити гроші, які ми відкладали на обновки дітям?! Совісті в тебе нема... – не встигла договорити, бо міцний чоловіків кулак затулив їй рота.

Кров бризнула з носа і вона, прикривши його рукою, сповзла на підлогу. Удар був настільки сильним, що жінка втратила рівновагу. Перелякані доньки, щоб не потрапити під гарячу руку батька, перелякано дивились і не сміли поворухнутися. Лише Галинка, трохи оговтавшись, підійшла до матері й притулилася. Хотіла пожаліти її, але не знала як.

– Як ти могла подумати про таке! – Яків тряс кулаком над головою дружини. – Стільки років живемо разом, а ти досі не вивчила мене. І ви також повірили, що я можу відібрати від вас хліб? Клянуся життям, що я ніколи так не вчинив би!

Яків виправдовувався перед дітьми й дружиною, винувато схиливши голову. Доньки ще ніколи не бачили батька розчуленим, а сьогодні вперше їм стало шкода його, жаль маму і злість на того, хто наважився переполовинити сімейні заощадження. Якщо не батьки, тоді хто? Сестри з недовірою дивилися одна на одну й чекали, що котрась визнає провину...

...Війна у віддаленому селі Сумської області не залишила руїн чи спалених хат. Вона поселила у кожну хату вічний сум за втратою найрідніших людей. Хтось загинув на далеких фронтах, інші – в партизанському загоні, який діяв на території краю. А коли настав переломний момент і війна покотилася на Захід, виявилося, що в селі залишилося дуже мало чоловіків. Кажуть, що природа сама регулює чисельність всього живого на Землі. Можна надіятися на вищі сили, але незаміжні жінки не звикли чекати милості від природи і почали масово виїжджати з села. Навіть закон, який забороняв видачу колгоспникам паспортів, не зміг протистояти цьому виклику. Дівчата просили дозволу на виїзд і обіцяли повернутися з чоловіком, а керівництво села не змогло встояти перед такою спокусою. Робочих рук всюди не вистачало, то ж і воно надіялося, що все так не буде.

Яків Смолярчук навідався до села провідати родину аж через кілька років по війні. Його батько не дожив до Перемоги, а старенька мати втратила надію побачити сина живим. Якова забрали в армію задовго до війни. Згодом він закінчив військове училище й був скерований служити на румунський кордон. Перед війною встиг одружитися і стати батьком. Щастя не довго тривало... Військова частина, в якій він служив, після першого удару німецької авіації швидкими темпами відступала на Схід, залишивши жінок і дітей напризволяще. Чи встигли їх евакувати, Яків так і не дізнався. Війна розвіяла по фронтах побратимів, з якими служив, а після війни не знайшов відомостей про долю тих, кого вони залишили. Жодної позитивної відповіді на запит про долю дружини та сина не отримав. Важко було змиритися з втратою найрідніших людей, але життя тривало і мусив прийняти невідворотність того, що сталося. Під кінець сорокових років мав можливість звільнитись у запас, але не знав, чим зможе зайнятися у цивільному житті. Попросив призначення ближче до румунського кордону. Жевріла надія, що дружина могла вціліти, вийти заміж вдруге, змінити прізвище і тому пошуковці не можуть натрапити на її слід. Не збирався звинувачувати її в чомусь. Просто хотів переконатися, що вона жива...

Призначення отримав в одну з військових частин Кам’янець-Подільського. Перед від’їздом взяв відпустку і приїхав провідати матір. Вона була неграмотна, листів сама не писала, тому він рідко писав їй і знав про родину дуже мало.

Серце завмирало, коли ступив на свою вулицю і не впізнавав колишніх дворів. Дерева стали високими, тини похилились, а під солом’яними дахами хатинки так вросли в землю, що ледь проглядалися за чагарниками. Осінь вже встигла позолотити верхівки дерев, але на вигоні ще паслося невелике стадо корів. Підійшовши ближче, побачив дідуся, котрий приклав руку до чола і намагався впізнати прибульця.

– Здрастуйте, дідусю! – привітався Яків.

– Здрастуй, здрастуй! А ти чий будеш, служивий? – поцікавився старий, бо не часто гості навідувалися до їхнього села.

– Смолярчуків я, – сказав голосніше Яків, побачивши, що пастух руку ще й до вуха прикладає.

– Яків, напевне, – зрадів старий. – Жаль, не дочекався Іван сина з війни. Два роки тому переставився, а Килина вже й перестала тебе виглядати.

– От і поспішаю її потішити. Бувайте здорові, дідусю!

Ще здаля побачив на грядках біля батьківської хати згорблену жінку. Біленька хустина, зав’язана на підборідді, закривала обличчя не тільки від сонця, а й від людей. Не встиг відчинити похилену хвіртку, як із-за причілка хати вигулькнула дівчина з мішком на плечах. Побачивши військову людину, вона поклала ношу і зникла за хатою. «Невже я такий страшний, що мене жінки жахаються», – подумав Яків, посміхаючись.

Дівчина, мабуть, крикнула жінці, бо та враз розігнулась і спрямувала погляд на подвір’я. Потім повільно опустилася на землю. Син щодуху кинувся до матері, боявся, щоб нічого лихого не сталося. Вони одночасно схилилися над непритомною, він і сусідка Василина, яка допомагала старенькій знести вирощені буряки з городу до льоху.

Мудреці кажуть, що кожному Бог посилає тих людей, які їм потрібні саме на якомусь вирішальному етапі життя. Так здалось і Якову, коли вперше побачив Василину. У нього не було часу на тривале залицяння, але молодша на п’ятнадцять літ сільська красуня відразу впала йому в око і до вечора він уже знав, що без неї звідси не поїде.

Помившись і причепурившись з дороги, заглянув до крихітного дзеркальця, вмурованого в стіну і запитав матір:

– Як вам здається, я дуже старий?

Килина, милуючись сином, всміхнулась і підбадьорила:

– На все село кращого чоловіка не знайдеш. Ти найкращий, бо ти мій син. Щастя б тобі Бог трохи більше відміряв, аби швидше загоїлася рана через втрату сім’ї. Бог милостивий і ти ще зустрінеш добру жінку.

– Забувати важко, але жити треба. Мамо, наша сусідка дуже молода, чи захоче вийти заміж за такого старого, як я? Як ви думаєте? – запитав і чекав ніби присуду.

– Вийде, а чого б не вийти, коли в селі пари для неї нема, – впевнено сказала мати. – Кожна жінка хоче пригорнутися до чоловіка, народити та виховати діток, тож і вона про таке мріє. Трішки ніжності, ласкавих слів і дівоче серце відповість взаємністю.

– У мене часу обмаль. Поправлю вам тин, нарубаю дров і мушу їхати за призначенням, а звідси не близько, – поділився міркуванням Яків. – Колись був звичай спочатку батькам домовлятися про заручини, а згодом його ніби скасували. То як тепер відбувається сватання?

– Народні звичаї жодна влада не може скасувати. Хочеш, щоб я побалакала про твої наміри з батьком Василинки?

– То її Василиною звуть? – всміхнувся син. – Якщо ваша ласка, то постарайтеся для мене і допоможіть схилити її на мій бік. Впала дівчина мені в око, то навіщо шукати пару деінде, якщо вона поруч.

– Якщо погодиться, то кращої жінки тобі годі бажати. Вона не тільки вродлива, а й роботяща. Кращої дівчини в селі нема, – розхвалювала мати й розпалювала його інтерес.

Молодий організм після війни набирався сил і Яків зауважив, як його погляд не раз прикипав до жінок. На фронті всяке траплялося, а тепер вести безпорадне інтимне життя не випадало, хоч жінок не бракувало. Мав твердий намір створити нормальну сім’ю, і Василина, при згоді вийти за нього заміж, може розтопити кригу в його серці, допомогти йому зменшити смуток за втратою рідних людей. Найбільшим сенсом подружнього життя для нього були діти, багато дітей. Він ріс одинаком і дуже заздрив сусідським багатодітним сім’ям, в яких завжди на подвір’ї було гамірно і весело. Часто уявляв сина, якого на руках тримав лише кілька разів. Рахував йому роки, посилав до школи і часто уві сні гладив по голівці...

– То що, мамо, підете до дядька Кирила на розвідку? – повернувся від думок у реальне життя.

– Як скажеш, але пообіцяй, що не ображатимеш дівчину, бо вона мені як рідна, – попередила мати. – Не хотіла б мати сусідів ворогами.

– Мамо, я за дружину хочу її взяти, а не воювати з ними, – лагідно сказав Яків, обіймаючи стареньку.

– Синку, в селі свої закони і люди їх дотримуються. Якщо ви не розпишетеся в сільраді, вона з тобою не поїде. Батьки їй не дозволять, та й сама не захоче стати покриткою.

– Я й не збирався зваблювати її з цікавості, – виправдовувався син. – Через кілька днів мушу їхати на нове місце роботи за призначенням і мені потрібна офіційна дружина.

– Гаразд. Почекай до вечора, – мовила мати й стала готуватися до такої важливої для них обох розмови.

Принесла з комірчини буханець хліба, зав’язала його в новеньку ситцеву хустину і поклала на стіл. За сільським звичаєм жодні домовленості про шлюб не обходяться без хліба. Про це люди знали краще за «Отче наш...» і дотримувались їх.

Щоб не гаяти часу, Яків вийшов на подвір’я і почав копати яму для нового стовпця, котрий триматиме хвіртку. З сусіднього двору вигулькнула Василина зі слоїком молока і направилася до нього. Одягнений у старенькі батькові штани він засоромився свого вигляду, бо хотів сподобатися дівчині.

– Здрастуйте! Мама веліли молока передати... Мабуть, давно не пили? – сором’язливо опустивши очі, запитала дівчина.

– Якби ти зі своєї волі захотіла мене пригостити, то я при тобі випив би все молоко, а мамине неси до хати, – розчаровано мовив Яків й продовжив вкопувати стовпчик. У думці зауважив: «От солдафон! Не міг ніжніше відповісти?».

– Дозвольте, я потримаю стовпчик, бо самому незручно ставити.

Василина не стала чекати його згоди. Поклала слоїк з молоком на лавку біля воріт і вхопилася за стовпчик. Погляди їх зустрілися... Якусь мить вони, мов заворожені, розглядали один одного, а серця несамовито швидко билися в унісон, вистукуючи досі незнану мелодію, яка збуджувала кров.

– Ви надовго приїхали? – першою оговталася Василина.

– Я такий старий, що ти мене на «ви» називаєш?

– Та ні, але коли ви парубкували, то я ще під столом пішки ходила, – засміялася Василина. – Як скажете, так і буду називати.

«Чи завжди така покірна, чи лише сьогодні? – майнула думка. – А якщо не чекати на згоду батьків, а самому порішати свої проблеми? Хіба я не офіцер?»

– Ти самостійна дівчина чи без маминого дозволу рішень ніяких не приймаєш? – лукаво запитав Яків і не спускав з неї погляду. Дівчина йому подобалася дедалі більше.

– Залежно які...

– Виходь за мене заміж, – не роздумуючи запропонував він і побачив, як зашарілося обличчя дівчини.

– Так ви ж одружені! Тітка казала, що і діти у вас є.

– Був, і син був... Все було, а зараз нічого нема. Якщо не вийдеш за мене, то, може, і не буде ніколи... – розгублено відповів Яків, кинув лопату, дістав з кишені пачку з цигарками і закурив.

– Вибач...те! Я не хотіла зробити тобі боляче, але мені треба про це знати.

– Мудро думаєш, бо перед тим, як запропонувати тобі руку й серце, мав би спочатку розповісти про себе сам. У мене дуже мало часу, тому я поспішаю і це виглядає безглуздо. Моя родина пропала безвісти на початку війни і пошуки не дали жодного позитивного результату. Днями я отримав скерування до Кам’янець-Подільського і після короткої відпустки поїду туди.

– Це далеко? – поцікавилася Василина.

– Всю Україну доведеться переїхати. Якщо ти наважишся прийняти мою пропозицію, то поїдемо туди разом, як сім’я. Не поспішай із відповіддю. Йди додому, подумай, порадься з батьками і завтра зайдеш по слоїк... За молоко дякую, – за звичкою чітко розпорядився Яків.

Він не звик до пустопорожніх балачок, які ні до чого не зобов’язували. Час був такий, а перебудуватися ще не було часу, та й не мав такої можливості... Мати спостерігала з вікна за розмовою молодих і дуже хвилювалася за сина. Коли Василинка повернулася на своє подвір’я, вона підійшла до хвіртки й поклала руки на стовпчик.

– Хочете упевнитися чи довго простоїть? – всміхнувся Яків.

– На моє життя вистачить. Хочу довідатися, чи йти до Кирила з хлібом сьогодні, чи почекати.

– Почекаємо... до завтра. Не хочеться офіцерові Червоної армії гарбуза отримати, – відповів син. – Кажіть, чим я ще можу вам допомогти в господарстві.

Сонце хилилося до заходу. Сусідське подвір’я трохи віддалене від Килининого і через кущі, з яких ще не облетіло листя, вона не могла розгледіти, що там відбувалося. Прислухалася до розмов, але там було тихо, ніби все вимерло. Насправді, принесена Василиною новина вибила батьків зі звичної колії й вони весь вечір обговорювали її. Тішилися, що доньку кличуть заміж, але насторожувала чоловікова поспішність і далека дорога. Кирило з дружиною планували прийняти зятя додому і свій вік доживати біля молодих.

– Може, ще трапиться хлопець тут... – промимрила мати. Вона боялася відпустити від себе дитину, але й остерігалася перечити, щоб потім та не нарікала на неї.

– І який же! Данька Пелехатий підросте! Так он дівок скільки в кожній хаті на моє місце підростає! – обурилася Василина.

– Я не проти Якова, – обізвався Кирило. – Батько його був доброю людиною, а яблуко від яблуньки далеко не падає. Хоч будемо знати в які руки тебе віддаємо. Багато дівчат зі села подалися шукати щастя, але щось ніхто не хвалиться успіхами. Якщо він тобі до вподоби, то ми не станемо на заваді, – сказав, мов відрізав. – Йдіть поратися, бо вже сонце заходить, а корова досі не здоєна.

Василина побігла б вже до Якова і сказала б йому про своє рішення, але остерігалась, аби в нього не склалася думка про неї, як про легковажну дівчину. Шкода, що часу обмаль, а він поставив її в рамки, де не можна проявити характер, довести, що не така вона вже й проста, як йому, може, здається. Серце підказувало, що відмовитися від його пропозиції вона не зможе, навіть якщо батьки перечитимуть. Мріяла вирватися з колгоспу, як це зробили старші дівчата з її села, і кращого шансу може й не трапитися.

Поки Яків томився в очікуванні відповіді, Василина думками була вже в дорозі, де її чекають нові випробування і шлюб, про який вона мріяла. Бабуня колись розповідала, що кожна людина народжена для щастя і воно знайде її навіть на печі. Дав би Бог, щоб Яків виявився тим, що призначений їй долею.

Кілька насичених подіями днів пролетіли, мов один день. Ще вчора Яків і Василина були сусідами, а сьогодні вже подружжя. Їхні молоді серця, сповнені радості й надії, не могли зрозуміти батьків, які плакали, випроводжаючи їх у дорогу. Залишилися позаду напутні слова земляків і голови сільської ради, який не приховував розчарування, що не зумів переконати Якова звільнитися зі служби і поселитися в селі.

– Мамо, їдьте з нами, – запропонував син, коли гості розійшлися. – Щойно ми влаштуємося, відразу напишемо вам нашу адресу. Побачите, як живуть люди в місті, побавите онуків.

– Ні, сину. В мене вже є місце на цвинтарі біля твого батька, він чекає мене. Я рада, що хоч перед смертю тебе побачила. Тепер зі сватами якось раду собі даватимемо, – мовила ненька й подивилася на Кирила. Той ствердно кивнув головою.

Цілою вулицею проводжали до машини, яку голова колгоспу виділив, щоби подружжя вчасно потрапило до Конотопа. Через нього з Москви прямували поїзди у напрямку Проскурова, а вже звідти до центру Поділля – Кам’янця-Подільського.

Василина не переставала дивуватися побаченому. Все для неї було новим і незвичним. Розслабилася лише тоді, коли зайшли в купе, де крім них їхали ще двоє молодих офіцерів. Вона ще не розумілася на військових відзнаках, найкращим показником доблесті вважала наявність орденів та медалей на грудях.

– А в тебе є нагороди? – запитала чоловіка, коли вони сиділи за столиком навпроти одне одного.

– А це тобі ні про що не говорить? – Яків пощупав орденську планку на грудях.

Василина засоромилася й опустила очі.

– Вибач. Я дурна і не здогадалася...

– Нічого, скоро всьому навчишся, – він взяв її руки в свої й притулився губами.

Довгенько розглядав її обличчя, окреслив пальцем брови і мовив:

– Твої брови подібні на чайку в польоті. Гарну жінку мені Бог послав!

Яків бачив, як сусіди по купе хтиво поглядали на його дружину і пишався, що саме йому належить ця жінка. Струнка, мов берізка, з тоненькою талією і великими карими очима, вона могла стати окрасою при найдостойнішому чоловікові. Пишну чорну косу Василина закладала на потилиці у тугий вузол і це робило її дорослішою, ніж була насправді. Проста сільська жінка не розбиралася в моді, а Яків розцінив це як бажання навмисне виглядати біля нього старшою.

Довга, здавалося нескінченна, дорога привела в ніч, а потім розпочався новий день, повний невідомості. До місця призначення довелося добиратися попутнім транспортом, а до військової частини потрапили під вечір, коли там залишилися лише чергові. Один з них відвів подружжя до окремої кімнати, де стояли два металевих ліжка і невеличкий столик.

– Розташовуйтесь, товаришу підполковник! Незабаром принесу вам кип’яточку, – відрапортував військовий і зачинив за собою двері.

– А що ти тут будеш робити? – обережно запитала Василина.

– Служити, що ж іще! – всміхнувся Яків. – Не хвилюйся, завтра про все довідаємося.

Кілька наступних тижнів минули в клопотах по облаштуванню орендованого житла в Старому місті, виробленню паспорта для Василини. Все тут було для неї незвичним. Якова призначили замісником начальника штабу і він з головою поринув у роботу. Додому приходив пізно, часто невдоволений, що справи йдуть не так гладко, як би йому хотілося.

Василина переживала певні труднощі. Закінчила в селі семирічку, звикла розмовляти українською мовою, хоч вивчала й російську. Тут у місті можна було почути різні мови на всі лади: польську, вірменську, єврейську й безперечно спільну мову для Радянського Союзу. Люди розуміли одне одного, а вона майже нічого. Коли пожалілася чоловікові на свою проблему, той відповів, російською звісно:

– Мине десять років і всі вони розмовлятимуть російською, тому ліпше вивчай досконало її. До речі, я тобі підшукав роботу.

– Як добре! Я вже змучилася сидіти без діла, – Василина повисла на шиї чоловіка і розцілувала його. – Мені здається, що я вагітна... – прошепотіла на вухо.

– Чому так тихо говориш? Треба голосно кричати, що у нас з’явиться малюк. Робота тимчасово почекає, бо ти тепер мусиш берегтися. А щоб не нудьгувала, запишися до вечірньої школи, – запропонував чоловік, вхопив її на руки й закружляв по невеличкій кімнатці.

– Навіщо мені школа, я хочу працювати, – невпевнено заперечила Василина, хоч наперед знала, що буде так, як скаже чоловік.

– Щоб отримати кращу роботу, тобі треба покращити знання, – спокійно переконував Яків. Він не хотів, щоб його дружина виконувала брудну низькооплачувану роботу.

– У мене похвальна грамота зі школи, але якщо ти наполягаєш, то запишуся... – невдоволено мовила дружина.

Поважаючи вік чоловіка і його посаду, Василина не могла побороти в собі страху. Він не підвищував при розмові голосу, але інтонація свідчила, що сперечатися не варто. Жінка покладалася на його життєвий досвід і вірила, що він робитиме все для блага родини. До всього, що діялося в хаті, він порад не давав. Справно приносив зарплату і не запитував, на що вона її витрачає. В кімнаті завжди було прибрано, а на теплій плиті чекала свіжа вечеря. Василина багато чому дивувалася, особливо польській плиті, яку місцеві називали «плятом», а згодом переконалася, що це зручно. В сільській родині, де виростала Василина, ніколи не було багато грошей. У колгоспі розраховувалися зерном, яке було платнею за вироблені трудодні. Живі гроші мав лише батько, який отримував їх від заготівельника за зданого державі бичка чи зібрані ягоди. Ті кошти витрачали дуже економно і тільки на необхідне. Тож у Василини ця риса передалася від батьків і вона навіть завела зошит, куди записувала витрати. Тішилась, коли їй вдавалося зекономити і відкласти хоч кілька рублів.

Вечірня школа стала для Василини віконцем в інший світ. Познайомилася з місцевими, дізналася про тутешні звичаї та традиції. Більшість учнів вечірньої школи були приїжджі, тож, аби вони краще і швидше вписались у життя краю, учителька історії ледь не щонеділі проводила з ними екскурсії по місту. Почали зі Старої фортеці й почувши, що в одній із веж тричі був ув’язнений український народний герой, ватажок селянського руху Устим Кармалюк, про якого вона знала ще зі школи, Василину настільки це вразило, що вона до наступних екскурсій по історичних місцях залучила й Якова.

– Якщо ми збираємося тут жити, то мусимо знати краще місцевий люд, хто вони і чим дихають. Виявляється, що тут миряться між собою народи семи національностей, – ділилася вона новими враженнями.

– Не перебільшуй. Колись, може, й жили, а тепер це один народ, радянський, – переконливо відповів чоловік. – Щоб не казала, що я невдячний, то ось маєш квитки на трофейний фільм «Дівчина моєї мрії» в кінотеатр «Родіна». Надіюсь, що догодив тобі?

– Ой, любий, я ще перебуваю під враженням фільму «Дама з камеліями». Ти у мене найкращий! – Василина пригорнулася до коханого і вважала себе найщасливішою жінкою.

Колектив, до якого потрапив Яків, складався переважно з прикомандированих чоловіків і місцевих жінок, які займали в частині нижчі посади. В санітарній частині й харчоблоці працювали переважно жінки – молоді, вродливі й здебільшого незаміжні. Війна багатьом скалічила долі, залишила дітей сиротами, які вже втратили надію дочекатися батька. Недолюблена жінка ніколи не відмовляється вірити, що доля ще подарує їй шанс, якщо не вийти повторно заміж, то хоч знайти любчика для душі. У військових строях при зірках на погонах чоловіки серйозні при вирішенні службових справ, а при зустрічі з вродливою жінкою в їхніх очах спалахують хтиві іскорки швидше, ніж у тих, що живуть серед цивільних. Їхні молоді роки минули в польових умовах, де не часто траплялася можливість переспати з жінкою.

Після роботи вони часто збиралися за чаркою і підживлювали судження декотрих товаришів по службі, що настав час надолужити упущене. Яків, маючи молоду дружину, не мав права навіть думати про утіхи на стороні, але від чарки не відмовлявся. Коли вже набридло ділитися спогадами про військові подвиги, розмова чоловіків плавно переходила на жінок. Тоді Яків дякував за гостину і поспішав додому. Знав, що Василинка прислухається до кожного звуку з вулиці, чекаючи його. Не міг зраджувати їй і примушувати плакати, коли вона виношує їхнього первістка.

Коли дружина відвідувала вечірню школу, в сім’ї змінювався розпорядок дня. Тепер Яків довгими вечорами поглядав на годинник і чекав, коли ж нарешті зможе зустріти її після уроків. А коли настали холоди, в нього все менше виникало бажання залишати теплу оселю і, перемагаючи вітер чи дощ, тупцювати перед школою. Якось відверто сказав дружині:

– Вибач, але мені треба відпочити, а не стовбичити на дорозі. Тут недалеко, можеш і сама прийти.

– Можу, але коли слизько, мусиш мене темною вулицею провести, – проковтнула образу, а потім погодилася, бо ж не всіх жінок з її класу зустрічають чоловіки.

Спокійний плин життя на роботі та смачні страви молодої дружини проявилися і на зовнішньому вигляді Якова. Кістлявість поступово запливла жирком, обличчя округлилось, а подзьобані сріблом скроні додавали чоловікові особливого шарму. Його русяве цупке волосся влягалося в елегантну зачіску. Чим більше Яків противився і не піддавався на вмовляння товаришів залишатися після роботи, тим наполегливішими ставали співробітниці. Не одна поклала на нього око й тепер змагалися між собою, кому першому вдасться затягнути його до свого ліжка.

Грудень ознаменований кількома релігійними святами. Почалося зі вшанування Пресвятої Діви Марії. Яків виріс у селі, де не було церкви, і про Бога мати згадувала лише у великі свята. Навіть колядувати в дитинстві ходив з дітьми, але це відбувалося радше з якогось інтересу, а не зі щирої віри. Підсвідомо розумів, що Всесвітом керують Вищі сили, але ніколи не вникав у значення тих, чи інших свят. В частині сформувався колектив, який шукав найменшого приводу зібратися й святкувати. Завідувачка їдальнею Марія обіцяла особисто повести Якова на площу Польський ринок і показати йому комплекс кафедрального костелу Петра і Павла, на якому красується Мадонна. Вмовляли всім відділом залишитися на вечірку, яку вона влаштовувала з нагоди цього свята.

«Чому б і ні? Поки Василина в школі, я можу затриматися на кілька годин з товаришами», – відмахувався в думках від сумнівів Яків і погодився... Згодом сумніви не докучали, бо не лише він один так чинить.

Василина поверталася в темну хату, бо чоловік уже спав, або робив вигляд, що спить. Вона тихенько вечеряла, щоб не гримати посудом і вкладалася біля нього. Вранці він вибачався, що не дочекавсь її, й поспішав на службу.

Через кілька днів були Катерини, Андрія, Миколая та Ганни... Не робота, а суцільне свято з тривким похміллям. Зустріч Нового року відзначали сім’ями в їдальні. Василина з цієї нагоди пошила нову сукню, але те, що вона побачила на інших жінках, дуже вразило її.

– Звідки у них такі дорогі наряди, коли в магазинах нічого подібного не продають? – здивовано запитала чоловіка. Вона почувалася Попелюшкою, що випадково потрапила на місцевий бал.

– Трофеї. Чого чоловік заради коханої не зробить! Хто визволяв міста в Європі, той тягнув додому, що міг. Одяг легкий і його можна було багато у валізи напхати, – пояснив Яків.

– І ти цим займався?

– У мене не було кому старатися, бо від дружини не мав жодного листа і був не впевнений, що вона жива. Тебе це засмутило?

– Не так, аж дуже, але я у своєму ситцевому платті почувалася незручно, – призналася Василина.

– Зате ти вільна від прокльонів, які навздогін посилали нашим військовим пограбовані люди. Скоро країна оговтається від війни і ми також розбагатіємо, будь певна і не зважай на такі дрібниці. На Польських Фільварках почали спорудження будинку для військових і ми там скоро отримаємо квартиру. Можеш уже піти й подивитись, як просувається будівництво.

Втішена такою новиною Василина заспокоїлась і зайнялась приготуванням до Різдвяних свят. Під час канікул чоловік вчасно приходив додому, а на Різдво їх уперше запросили у гості до родини Пальчевських. Марія та її чоловік Михайло, підполковник, родом з Київської області шукали друзів, з якими мали намір підтримувати тісніші зв’язки. Марія виховувала двох малолітніх дітей і до праці не поспішала. Жінкам військових у ті роки дозволяли не працювати, при тому, що цивільні всі мусили виконувати якусь роботу, щоб їх не зарахували до дармоїдів. Марія на новорічному вечорі вподобала Василину й захотіла подружитися з нею. Згодом відбулася гостина у Смолярчуків і між двома родинами зав’язалася багаторічна дружба. Жінки подружилися між собою і часто зустрічалися просто погомоніти, поки чоловіки протирали штани на казенних стільцях. Життя налагоджувалося...

...Відшуміло, відпливло з водами Смотрича кілька років. Будівельники зносили зруйновані війною будови й на тому місці зводили нові. Так звані «хрущовки» також вважалися новітніми, бо давали змогу швидкими темпами забезпечувати мешканців окремим житлом. Окреслилося Нове місто з усіма перевагами, якими були обмежені родини військових, котрі отримали житло в районі Польських Фільварків.

Родина Смолярчуків поселилася в новобудові, коли старшій донечці виповнився рік. Не багато вдалося Василині заощадити грошей, але вистачило на меблі першої необхідності. Жінка розуміла, що однієї чоловікової платні не вистачить, тому намагалися влаштувати дитину в ясла. Місто наповнювалося людьми швидше, ніж будували дитячі заклади і це стало великою проблемою. Поки Василина добивалася місця, відчула, що знову вагітна. Ім’я першій донечці вибрав Яків. Василині не подобалися ні Рита, ні Маргарита, але чоловік приніс метрику з цим ім’ям і сперечатися вже не було сенсу. Так звали його першу дружину і Василина не хотіла, щоб вона стояла тінню між ними. Після народження наступних двох доньок, Яків не проявив жодної активності в підборі імен і дозволив дружині називати їх на власний розсуд. Так родина поповнилася ще Наталею, а невдовзі й Галинкою.

Клопоти з дітьми, постійні хвороби, як не в однієї, то у всіх разом притупили в ній пильність за чоловіком, який також мав би дбати за чистоту подружніх стосунків. Яків усе частіше вишукував привід затриматися на роботі. Часто зловживав спиртним і, борони, Боже, зачепити його тоді, коли приходив чи привозили його з роботи. Запах чужих парфумів і безліч світлих волосин на одязі свідчили, що господар давно вже переступив межу, де починається подружня зрада. Василина іноді скаржилася сусідці Марії, але та нічим не могла їй зарадити. Якось при розмові поцікавилася:

– Знаєш, як називають Якова товариші по службі?

– І як же? – здивовано всміхнулася Василина. – Я гадала, що прізвиська лише в дитинстві чіпляють до людей.

– Когут!

Василина вже знала, що місцеві так півня називають. Не дарма ж, напевне, дорослому чоловікові таке прізвисько дали. В душі кипіла злість і на Марію, бо могла б і не говорити їй цього.

– Може, ще скажеш, скільки курок у його курнику?

– Кажуть, що він безвідмовний, але найчастіше затримується у кабінеті завідувачки їдальнею.

– Це ота білявка з круглими, мов гарбуз, сідницями і високою зачіскою? – спаленіла Василина. – Я здогадувалась, але щойно починаю про неї говорити, він затикає мені рота.

Яків часто приносив додому дефіцитні продукти, яких у магазинах тільки по блату можна було купити. Він справно за них брав з дому гроші й казав, що не варто робити проблему з того, якщо за це йому доведеться «декого» вщипнути за сідницю.

– Треба буде розпитати Якова про походеньки твого чоловіка. Також, мабуть, має якесь прізвисько.

Чи хотіла б Марія знати правду про свого чоловіка? Давно знала, але змирилась і намагалася не зважати на його зраду. Влаштувати чоловікові скандал? При дефіциті чоловіків після війни інші підберуть й будуть раді хоч кривому чи сліпому. Тож не дивувалася, що на військових із солідною платнею самотні жінки «полюють» і зваблюють їх. Змушена була терпіти й радила так чинити й подрузі.

– Авжеж, якесь має. Головне, щоб гроші додому приносив і дітей не ображав, – зробила висновок сусідка й поспішила додому, раптом згадавши про невідкладні справи.

Вона пішла, залишивши Василині неприємний осад на душі й інформацію для більших сумнівів, які вже давно зародилися. Що це дасть, якщо влаштує чоловікові допит? Хіба він приховує зв’язки з іншими жінками? Скаже, що не винен у тому, що війна забрала багатьох чоловіків, а його залишила розплачуватися за них. Розлучитись і виховувати дітей самій? Також не вихід, бо діти люблять тата і він дбає про них. Зачароване коло, з якого нема виходу. «Змирись, Василино, і терпи, поки вистачить сил», – зробила висновок, поглядаючи на вечірню зорю за вікном, яка освітлювала Смотрицький каньйон. «Стільки краси навколо, а ми витрачаємо час на з’ясування стосунків, замість того, щоб тішитися подарованим Богом життям і милуватися навколишнім світом», – заспокоювала себе і, коли чоловік повернувся, не подала виду, що невдоволена.

– У мене для тебе новина, – дихнув перегаром Яків. – У неділю в нас будуть гості.

– Невже хтось із родини? – втішилася Василина.

– Мій фронтовий товариш приїздить із своїми вихованцями на екскурсію до Кам’янця, то я не міг не запросити його у гості.

– Той, що часто телефонує тобі?

– Він. Тож, приготуйся гарненько і покажи, що на периферії люди також непогано живуть.

Степанові після війни запропонували навчання у Московській військовій академії економіки і права, яку він успішно закінчив і тепер працював викладачем у Київському суворовському училищі. Службовими щаблями товариш піднявся не набагато вище Якова, але фронтова дружба між ними не ржавіла. Бодай раз у місяць вони спілкувалися телефоном, і от повідомив, що має можливість побувати на Поділлі.

Кілька днів Яків наповнював холодильник необхідними продуктами, а Василина вишукувала рецепти страв, якими можна здивувати столичного гостя. Хвилювалась і бігала до сусідки за порадою, як правильно накривати стіл і які краще страви приготувати.

У неділю перед обідом причепурилися навіть діти й з нетерпінням чекали, щоб швидше позбутися напруження, що тривало кілька днів. Поки дорослі прийматимуть гостя, дівчатка мали змогу без нагляду бавитися там, де їм цікаво.

Степан з великим букетом квітів під’їхав на таксі, хоч з центру недалеко і пішки пройтись, але для того, хто знає дорогу. Невисокого зросту приємної зовнішності у цивільному прикиді, він був схожий швидше на чиновника з місцевих кабінетів, аніж військового. Простим невимушеним спілкуванням швидко заволодів увагою не тільки Василини, а й дівчат, і вони вже нікуди не поспішали. Гість нахвалював не стільки смачні страви, як господиню, що їх приготувала.

– Щасливий ти, Якове, що маєш доньок і молоду дружину, – зауважив Степан, коли випивка розв’язала язики і товаришам кортіло вилити один одному душу.

– Ти також ніколи не скаржився, що тобі чогось бракує, – нагадав Яків.

– У нас один син, який зараз навчається у Москві й має шанс залишитися там працювати. Одружиться і відійде від нас, а з твоїх доньок бодай одна залишиться при батьках, – розмірковував гість.

– Не хвилюйся, внуків тобі привезуть, – потішав Яків, наливаючи у чарки коньяк.

– Справа в тому, що моя дружина має дуже слабке серце і не зможе займатися дітьми. Лікарі радять їй змінити клімат і переїхати на Кавказ, або хоч би до Криму. Там для мене відповідної роботи нема, тож мусимо чекати, коли вийду на пенсію, – невесело посміхнувся Степан.

– Роки біжать, мов баскі коні, як любив казати мій покійний батько. Ти гарно виглядаєш, то гріх думати про пенсію. Якось воно буде... Вип’ємо за наших жінок! Василинко, присядь біля нас, — Якову ніби в очах розвиднилося, зауважив, яка ще струнка зарум’яніла дружина, що пурхала між святковим столом і кухнею.

– Гарна в тебе жінка, нема де правди діти... За вас, Василино! – підняв чарку Степан і випив до дна.

Жінка, ніяковіючи, пригубила гірку рідину, і, не закусуючи, поспішила до плити, на якій розігрівала чергову страву.

– Що ж вас так приваблює у нашому місті? – поцікавився Яків, наповнюючи знову чарки. – Де ви зупинилися?

– Ваше містечко в першу чергу славиться Старою фортецею, куди ми в основному й спрямували увагу курсантів. Їх неможливо було зібрати докупи, коли розбрелися по ній. Я залишив підопічних на іншого вихователя, а сам прийшов до вас. У них по обіді ще екскурсія містом, а завтра поїдемо до Хотина, там також, кажуть, замок зберігся.

– Ви звернули увагу на глибокий каньйон над річкою? – обізвалася Василина, що прислухалася до розмови. – В нас дуже багато історичних пам’яток і одного дня не вистачить, щоб їх роздивитися. Приїздіть з дружиною хоч на тиждень і ми відпочинемо всі разом.

– Справді, Степане, чому б наступного літа нам не зустрітися знову? – додав Яків.

– Краще ви до нас приїздіть. У Києві також є на що подивитися, – сказав на прощання Степан. – До готелю далеко звідси?

– Я проведу... те-е-бе, – протяжно, плутаючи язиком, запропонував Яків.

Степан співчутливо глянув на господиню, подякував поцілунком у руку за гостину і вийшов. Яків поплентався слідом.

Невдовзі повернувся. Степан, мабуть, не захотів волокти товариша за собою, а потім переживати, чи втрапив той додому.

Василина з доньками встигли знести на кухню брудний посуд і тепер, заглибившись у думки, вона мила його. Чоловік виціджував із пляшок залишки спиртного; соромилась, що він не зміг втриматися навіть перед товаришем, який, впевнена, ніколи сюди не приїде і до себе не покличе. Що ж, знайся кінь з конем, а віл з волом, як казав Возний у відомій п’єсі.

... Непомітно промайнуло більше десятка років. Матеріально жити ставало краще і водночас веселіше. Підростали діти й вся увага Василини була зосереджена на них. Щодня виникали якісь непорозуміння на вулиці чи в школі, тому стосунки між нею і чоловіком ставали не настільки важливими, як майбутнє дітей.

Василина працювала в Будинку побуту, приймаючи одяг для хімчистки. Робота не важка, хоч доводилося нюхати шкідливі випари, бо цех для очистки одягу від плям був у тому ж приміщенні. Навіть вбрання, в якому ходила, насичувалося запахом бензину, змішаного з ацетоном, і не встигало дорогою додому вивітритися. Доньки морщили носи і змушували матір виносити одяг для провітрювання на балкон. Згодом звикли...

Найбільше прикрощів завдавала Рита. Вона виділялася серед однокласниць гарною вродою і неабияк хизувалася цим. Вчителька скаржилася батькам, що дівчина поводиться зверхньо, не поважає товаришів і надто захоплюється розвагами.

– Які ще розваги?! – не зрозуміла Василина. – Я їх усіх разом виряджаю до школи, а ввечері всі вчасно приходять додому.

– Ви в щоденник Рити коли востаннє заглядали? – наполягала класна керівничка. – У неї найбільше пропусків уроків серед однокласників.

– А де ж вона пропадає у той час? – вже не так впевнено запитала Василина.

– Бавиться в артистки. Ви ж, напевно, знаєте, що зараз у нашому місті проходять зйомки якогось фільму, от вона там напросилася взяти участь у масових сценах і вже другий тиждень біля них пропадає. Ще мені одна артистка! – класна злісно закрила журнал. – Випускні екзамени на носі, скоро вони, мов пташки у вирій, вийдуть зі школи, а ви над своєю дівчиною не маєте контролю!

Збентежена почутим, Василина прийшла додому й застала за уроками двох молодших доньок. На запитання матері, куди поділася Рита, ті лише плечима знизали й знову занурилися в книжки. «Знають, але говорити не хочуть, – здогадалася мати. – Треба почекати Якова, бо сама з ними не впораюся».

Вже впали сутінки, а додому ні господар, ні донька не поспішали. Час спливав, і коли в замку заскрипів ключ, Василина квапливо вийшла в коридор. На порозі першою постала з розтріпаною головою Рита, за нею батько.

– Може, поясните, де це ви разом пропадаєте в пізній час?! – підвищила голос мати.

– Ступися з дороги, бо зараз ще й тобі дістанеться! Розпустила їх, а вони тепер починають шлятися будь з ким і соромити батьків.

Варто було ще Василині додати кілька слів і в квартирі почалася б сварка. Щоб знизити градус напруги, вона запропонувала:

– Давайте спочатку повечеряємо, може, тоді подобрішаєте, – примирливо мовила й поспішила накрити на стіл.

Коли вже всі мовчки поїли, обізвався батько:

– Тепер розповідай, чому не ходиш до школи і чому обманюєш усіх.

– Ти звідки довідався, бо мене сьогодні також до школи викликали?

– Хіба наше місто таке велике, щоб у ньому можна було щось приховати? На одному кінці хтось чхнув, а в іншому вже кажуть «будь здоровий».

– У нас знімають кіно «Комісар», і в ньому головну роль грає Нонна Мордюкова! – захоплено почала розповідати Галинка.

– Яка ще Мордюкова? – перепитав Яків.

– Та що в «Молодій гвардії» грала Уляну Громову, – нагадала Наталя.

– А який стосунок до них має Рита? – допитувалася мати.

– Їй хтось там сказав, що вона може стати артисткою, – поспішила розповісти Галинка.

– Ну, хто тебе питає?! – крикнула Рита й дала сестрі штурхана.

– Ти ж сама казала, то хіба я брешу, – виправдалася сестра і замовкла.

– Вона тепер у нас не Рита, а королева Марго! – засміялася Наталя, наштовхнувшись на колючий погляд старшої сестри.

– Які ж ви всі недобрі та злі! Як би швидше втекти з цього дому і не бачити ваших фальшивих облич! – вигукнула Рита й в її очах було стільки ненависті, що Василина жахнулася.

– Доню, що ти таке говориш? Хіба ми з батьком не маємо права знати, де ти весь день вештаєшся і чому пропускаєш уроки? Чому така розпатлана ходиш?

– Батька спитай! – огризнулася донька.