Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

Сонце стояло вже над верхівками дерев і починало припікати. Була друга половина травня, але в цих місцях, де оселилося молоде подружжя, весна лише почала вбирати дерева у зелень, а землю вкривати первоцвітами. Прокинувшись, Станіслав згадав, що збирався поїхати сьогодні з дружиною до Угри на базар, щоб придбати молодих курей. Неохоче підвівшись, відчув біль у голові. «Знову гості сурогатом почастували! Навіщо я його пив?» – картав себе за вчорашню нестриманість до алкоголю.

Поки закипав чайник, застелив ліжко і вийшов на подвір’я. Вдихнув на повні груди п’янкого, із запахом хвої та квітів повітря, і відчув, як головний біль поступово відступає. «Яка краса навколо! Живи і радій, що маєш можливість насолоджуватись усім цим!» – всміхавсь у вуста чоловік середніх років, вихлюпуючи з цеберка на себе холодну воду. Високого зросту статний чоловік погладив високе чоло і розчесав поріділе волосся. Пригадав, що вчора вночі ніби була гроза, чи то йому приснилося? Глянув на стежку, але поваленого дерева не побачив. «Мабуть, добряче ввечері перебрав, якщо згадати не можу», – подумав. Розтирав тіло рушником і воно наповнювалося силою та енергією.

Відколи Станіслав переїхав сюди, не переставав дивуватися місцевим мешканцям, які після вечірнього застілля вранці встають і, ніби нічого й не було, беруться до роботи. Чи то вони вже адаптувалися до такого способу життя, чи у них виробивсь імунітет до алкоголю, бо не чув, щоб скаржилися на головні болі. Станіслав не хотів показатися слабаком перед новими сусідами, тож у їхній компанії випивав нарівні з усіма, але інколи боліла голова. Рятував міцний чай, до якого вже звик, як до найкращих ліків у таких випадках.

Навсібіч оглянувся й зауважив, що на подвір’ї не видно дружини і пес кудись запропастився. Вікторія намагалася за жодних обставин не порушувати основного правила, яке сама собі встановила: щоранку викупатись у річці. Чомусь пригадалось, як ранньої весни, щойно скресла крига на Угрі, дружина, перемагаючи страх, уперше наважилася зайти в холодну воду. Відтоді минуло кілька літ, і вона, незважаючи на погоду чи стан здоров’я, щоранку спускалася стежиною через заплаву до річки й купалася. Тішилася, що завдяки цілющим властивостям води та лісового повітря, позбулася багатьох недуг, які завдавали прикрості, коли мешкала у великому місті.

Станіслав допивав уже друге горня чаю, коли з лісу вибіг пес Честер, а за ним неквапом вийшла Вікторія. Розпашіла, вона на ходу витирала мокре волосся і, як завжди, добродушно усміхалася. Таку веселу мала вдачу, й ця риса характеру найбільше подобалася не тільки йому. Навіть поганий настрій уміла приховувати за усмішкою, і чоловік не завжди міг вгадати, настільки дружина була щирою. Маючи прямолінійний твердий характер, Станіслав любив називати речі своїми іменами. Не терпів недомовок і двозначних трактувань, на все мав свою думку, і збити його з неї чи переконати в протилежному вдавалося небагатьом. Від цього іноді страждав, але змінюватися не хотів. Чи не міг? Казав, що у справжнього чоловіка мусять бути й недоліки, а його впертість – не найгірша риса характеру. Не переймався, що важко було тим, хто жив поруч з ним.

– Привіт, Вікусю! Ти вже мов скельце – чиста і свіжа, – мовив Стас, натякаючи на вчорашнє застілля.

Зайшли до них місцеві чоловіки, з якими Стас часто ходив на полювання. Щоби вдома не завантажуватись якоюсь роботою, вони на вечір відлучалися від дружин, прагнучи відпочити від повсякденних клопотів у чоловічому товаристві. Привозили замариновану баранину на шашлик, випивку і знали, що нові сусіди будуть їм раді. Між чоловіками точилися розмови переважно про риболовлю та полювання. Віка мало розумілася на цій темі й скоро втомлювалась від одноманітних чоловічих балачок. Але що мала робити, коли близько них ніхто не живе, і спілкувалася з людьми переважно телефоном. Не часто гості у цих нетрях (так вона в думках називала місцину) бували, тож була рада всім, хто навідувався сюди. Гостей приймала з усмішкою, може, тому місцеві чоловіки, які подружилися зі Стасом, охоче приїздили до них поспілкуватися й обговорити за чаркою спільні плани. Віка пригощала чим мала, ніколи не гнівалась і не показувала невдоволення.

Не оминала чарчина і її, бо як можна обійти привітну господиню? Зайва увага гостей наступного дня відбивалася на здоров’ї молодої жінки. От і сьогодні вона після вчорашньої щедрої гостини почувалася зле, ніби нею горох молотили. Тож, щоб зняти головний біль і втому, довго плюскалась у прохолодній воді. Тіло мов голками кололо, але поки здолала круту стежину до подвір’я, гаряча кров, прискоривши біг судинами, повернула молодечу силу. Лише тут, на новому місці Віка зрозуміла, як чудодійно впливають на неї природні стимулятори: вода і чисте повітря.

– І тобі привіт, любий! Піди викупайся, бо це найкращі ліки для твого організму, – всміхнулася дружина й вмостилася поруч. – Налий чайку, бо ще трохи нудить від учорашнього.

– Вода, напевне, холодна? Я вже з цеберка освіжився, і до річки щось не дуже маю бажання йти… – відмовився Стас, наливаючи дружині духмяний напій у великий кухоль, з якого колись пили пиво, а тепер цю посудину використовували для чаю.

– Ми ж з тобою по курчата збиралися. Не забув? – нагадала Вікторія.

– Які курчата!? Ще хміль із голови не вивітрився! Наступного тижня купимо, а сьогодні займися чимось іншим, – попросив Стас, бо почувався й справді кепсько.

– Якби зараз зателефонували й сказали, що збираються на полювання, то ти навіть не згадав би про свою дурну голову. А коли мені треба на ринок, то в тебе завжди знаходяться якісь відмовки! – розпалювалася дружина. – Вчора твої друзі спустошили холодильник, то тепер смоктатимеш лапу, як той ведмідь. Ти ж не переймаєшся, що на обід зварити!?

– Не прибідняйся… На вечерю я риби впіймаю, а по інші харчі поїдемо завтра, – пообіцяв чоловік і мило глянув на Віку. – Заодно дерево зі стежки заберу.

– Воно впало поруч із проходом і дорогу не загородило, – буркнула дружина, не перестаючи гніватись.

Вікторія знала впертий характер чоловіка, тому не намагалася його переконати, бо чим дужче старалася, тим більше він наполягав на своєму. Але в деяких випадках і їй кортіло взяти над ним верх, тоді жінка вперто домагалася свого. Ще від початку травня вони запланували прикупити на літо курчат, щоби до осені підросли і несли яйця. Мріяли і про домашню курочку для бульйону, але досі не могли здійснити свого задуму. На ринок птахофабрика лише раз на тиждень вивозила курчаки, з якими мороки і клопотів менше, ніж зі щойно вилупленими, але досі все щось перешкоджало. Торік придбали маленьких, то через тиждень не залишилося жодного – лісові ворони покрали. Довелося купувати більших, і виявилося, що це набагато вигідніше. Поганий досвід – також досвід, тим більше, що подружжя багато чого пізнавало вперше. Якщо не придбати курей сьогодні, то знову доведеться тиждень чекати, а цього Вікторія не планувала, тож уступати чоловіковій впертості зараз не мала наміру.

– Не треба мене обіцянками годувати, – надула губки Віка. – Або їдемо на ринок, або відвези мене до автобуса, і я поїду до Москви. Мені треба до лікаря, та й сина давненько бачила…

Станіслав знав примхи дружини, зокрема те, що вона через якусь дрібницю могла нагніватись і чмихнути до мами. Раніше гнівалася довго і чекала, коли він з квітами проситиме у неї вибачення, щоби повернути додому. В місті то було не важко, а тут, за двісті п’ятдесят кілометрів від Москви, це вже створювало для обох неабиякі труднощі. Щоб не спровокувати конфлікт і не дратувати дружину, Стас прийняв рішення:

– Якщо тобі так не терпиться, то швидко вдягайся! Я до машини…

Віка хотіла висловити ще якісь доводи,щоб переконати його, але так і залишилася стояти з відкритим ротом. Стас накинув на плечі куртку і швидкими кроками попрямував до машини, що стояла під навісом недавно спорудженого сараю для сушіння дров. День почався з непорозуміння і міг перерости у сварку, якої обоє остерігалися. Щоб цього не сталося, Віка зайшла до хати й почала наносити на обличчя макіяж, без якого вона поміж люди не виходила. Залишилася звичка від попереднього життя, і від неї принципово не бажала відмовлятися. Зовнішнім виглядом Вікторія відрізнялася від місцевих жінок, які косметикою не користувалися, тому й тримала свою марку незалежно від погоди. Часу мала вдосталь, бо ж ніде не працювала, тож для себе його не шкодувала. Чоловік ніколи не робив їй зауважень з цього приводу, але сьогодні не той день видався… Стасові набридло чекати дружину в машині, й він повернувся до хати.

– Поки намалюєшся, то не буде чого купувати! Не в «Будвайзер» на роботу збираєшся, могла б поїхати і без косметики! – невдоволено пробурчав він, знімаючи з полиці ключі від будинку.

Віка вхопила сумку і поспішила до авто. Настрій був зіпсований, і вона вже й сама не мала бажання кудись їхати, але відмовлятися було пізно. День наближався до полудня, і на ринку вже, мабуть, з птиці тільки перебірки залишилися. Хоча вона й не дуже розумілася на цьому, але попрацювавши якийсь час у торгівлі, знала, як буває на практиці. Та їхати все одно треба, бо навіщо ж було затівати цю колотнечу.

Мовчали аж до Угри. Містечко невеличке, нічим особливим не відрізняється від багатьох подібних російських глибинок, далеких від мегаполісів і зі своїм ритмом життя. Ніби й не дуже далеко, як тут кажуть, «до Москви рукою подати», але це ніби інша планета, бідна і занедбана, тільки ціни на різні послуги та харчі не поступаються столичним.

Уазик довелося поставити на під’їзді до ринку, бо місця для паркування були вже зайняті.

– Не забудь сітки, – нагадав Станіслав.

Продавець, котрий торгував живою птицею, вже збирався додому. Торгівля сьогодні була, мабуть, не дуже вдалою, бо ще багато птиці товклося біля решітки.

– Нам пощастило, ще навіть вибрати можна, – повеселішала Вікторія й всю увагу зосередила на голодних курчатах.

Вибирала за тільки їй відомими ознаками, бо, народившись у місті, досвіду сільського мешканця не мала. Для неї найкращими були ті курчата, в яких тіло покрите пір’ям. Минулого літа в курячому стаді переважали півні, а цього разу вона вже вміла відрізнити курку від півня, тому тепер пильно приглядалася, щоби продавець не скористався з її недосвідченості й знову не підсунув їй чоловіче плем’я.

Станіслав не перешкоджав дружині, аби потім не звинуватила його у некомпетентності. Наставив сітку й рахував, бо гроші платити доведеться йому. Коли сітка наповнилася так, що птиця сиділа одна на одній, він невдоволено зауважив:

– Може, вистачить! Подушаться, поки довеземо до хліва…

Вікторія лише тепер схаменулася, побачивши, що курчатам і справді тісно в неволі. Вона посміхнулася чи то до продавця, чи до Стаса, стріпнула з руки пір’я, й відійшла від машини. Вона і всі забрала б до своєї господи, адже простору для птиці у них багато, то нехай би бігали двором. Торік Вікторія дала ім’я кожній курці й говорила з ними, як із людьми. Чоловік спочатку насміхався з неї, а потім звик. Розумів, що обмежена в спілкуванні дружина, мусить про когось чи щось турбуватись або виплескувати на когось емоції.

– Ти віднеси курчата, а я ще зайду в магазин, – розпорядилася дружина і пішла поміж торговельних рядів, де місцевий люд збував залишки сільськогосподарської продукції.

Свіжих місцевих овочів ще не було, тож доводилося купувати привезені з Китаю, де на їх вирощування погодні умови, виявляється, не впливають. Віднісши птицю до машини, Стас повернувся до Вікторії. Зробили необхідні закупки для домашнього холодильника і попростували до уазика. Ще здалеку зауважили двох чоловіків, котрі заглядали під колеса їхнього авто. Помітивши власників, незнайомці відійшли й зникли поміж рядами продавців.

– Мені здається, що я тих хлопців звідкись знаю… – порушила мовчанку Віка і винувато зиркнула на чоловіка.

– Та невже! Можна подумати, що біля нас люди потоком пливуть, тільки встигай запам’ятовувати, – посміявся з неї Стас.

– У мене пам’ять на обличчя добра, от тільки б пригадати, де я з тими хлопцями зустрічалася. Вони не з минулого життя, в цьому я переконана…

Чоловік обійшов навколо авто. Не помітивши нічого підозрілого, знизав плечима і сів за кермо.

– Хотіли щось поцупити, та не встигли, – заспокоїв дружину, вирулюючи з містечка на трасу.

– Водички мінеральної не бажаєш? – придобрилася Віка, бо відчувала, що й чоловікові після вчорашнього застілля не комфортно.

Відкоркувала мінералку і подала йому. Вдячно глянувши на дружину, яка завжди бачила, коли йому зле, пошерхлими губами припав до пляшки. Вікторія нахилилася до сітки з курчатами і послабила вузол, щоб їм не було так тісно. Їхати недовго, тож мусять усі потерпіти. Не сходили з думки незнайомці, які вешталися біля їхнього авто. Відчувала в душі тривогу і, щоб розвіяти сумнів, продовжила допитуватися:

– Ти не пригадав, де ми бачили тих хлопців? Одного з них я, здається, впізнала...

– Старий клієнт? – недовірливо посміхнувся Стас, хоча добре знав, що дружина рідко помиляється.

– Аж ніяк. Якщо мені не зраджує пам’ять, то це один із тих, котрі вимагали в тебе гроші, а ти вистрілив йому під ноги…

Від здивування в чоловіка відвисла губа… Не встиг відреагувати на почуте, бо посеред вузької дороги на них мчала з великою швидкістю легківка. Різко звернути – машина скотиться у рів і розіб’ється об дерева, тож лише частково встиг звернути з дороги, щоб безперешкодно розминутися. Надіявся, що в зустрічному авто водій не душогубець і вчинить так само. Але за мить переднє колесо заклинило, Стаса ніби приварило до керма, і його уазик, як перекотиполе, затріпавсь уздовж траси…

Люди, виживши після клінічної смерті, по-різному розповідають про той стан, який їм довелося пережити. Але майже всі вони сходяться в одному: перед переходом душі у потойбіччя бачили своє земне життя, немов у німому кіно… Щось подібне відбулось і зі Станіславом.

…Ось він стоїть на польовій дорозі у місцині, до болю знайомій. Обабіч дороги ростуть барвисті польові квіти, такі він бачив колись у селі. Попереду – широкий лан жита чи пшениці, й вітерець переливає хвилями колосся.

Станіслав неквапно ступав дорогою і милувався краєвидом. Напружував пам’ять, де він міг опинитися, бо в цих краях, де тепер мешкав, зернові культури давно не сіють, поля позаростали бур’янами і молодими берізками. Враз дорога роздвоїлась, і на одній з них побачив стурбовану матір, яка простягала до нього руки. З іншої стежини назустріч йшла Вікторія і також кликала до себе.

– Ходи зі мною, Стасику! Не залишай мене саму, бо без тебе я ніхто… – благала вона.

– З чого ти взяла, що хочу залишити тебе? – тривожно запитав він і зробив крок назустріч дружині, щоб заспокоїти її. Та зупинився від жалібного голосу матері.

– Синочку, а як же я? Ти ж добрий і знаєш, як переживаю за тебе, – заламувала руки мати, намагаючись переманити його на свою стежину.

Чоловік зупинився на роздоріжжі, не знаючи, у чий бік повернути. Досі він мало дослухався до порад мами, то чому має зараз підкоритись їй, коли йому хочеться бути поруч коханої дружина. Віка у святковій сукні стояла неподалік, тримаючи в протягнутих до нього руках прозору, мов дим, хустину, і зазивала до себе. Навіть не пригадував, коли придбав їй цю сукню, бо відколи вони переїхали до лісу, святкового одягу не купували. Станіслав вагався, а оглянувшись на постать мами, зауважив, що вона дуже постаріла, сиве волосся прилипло до скронь. Такою він її ще не бачив і соромно стало, що ніколи не цікавивсь, яке у неї природне волосся. Мама колись фарбувалась під модний колір, а потім – щоб приховати сивину. Відчув провину, що давно не зустрічався з ненькою. Мабуть, через його безпутне життя вона так побивається. Хотів підійти й приголубити стареньку, але Вікторія зупинила його невдоволеним тоном:

– Ти й тепер хвилюєшся за неї більше, ніж за мене! Доки це триватиме!?

– Вона ж моя мама, я не можу по-іншому… Не гнівайся, йди, а я наздожену тебе! – виправдався Стас, і, оглядаючись, ступив на стежину, що вела до матері.

Не встиг простягнути руки, як образ неньки розчинився. Натомість почув Голос згори:

– Кожна людина має відзвітувати за свої вчинки на Землі. Розкажи і ти, Станіславе, чи виконав ту місію, яку тобі призначено.

«Яка місія? Жив собі, як жилося. Дбав про добробут у родині, щоб жити для свого задоволення», – виправдовувався подумки. Та враз поник, ніби почав провалюватись у землю. Не сподівався, що так швидко доведеться звітувати за роки, прожиті на Землі. Ще ж молодий і мав намір згодом стати на шлях праведника та зробити щось таке, що затьмило б здійснені у молодості вчинки не гідні християнина. Але те добре мало відбутися потім, а звітувати треба вже зараз. Як прикро!

І враз перед очима попливли картинки з його дитинства. Стара будова, в якій був цілодобовий дитячий садок, і також старенька няня, котра розповідала перед сном діткам казки. Стасове ліжко стояло близько кахельної грубки, в якій узимку постійно завивав вітер. Малеча дослухалася до його тужливих пісень, і в уяві поставали чудовиська, які то гучно сперечалися між собою, то, втихомирившись, перешіптувалися. Варто було няні відійти, як діти, затамувавши подих, з головою накривалися ковдрою і швидко засинали. Ніколи навіть гадки не мав, що ті дитячі страхи доведеться не раз відчути у дорослому житті. А це вже було пізнання світу і явищ природи, на які міські жителі майже не звертають уваги. Згодом Стас переконався, що поруч із нами наявні паралельні світи, в яких живуть рослини і тварини з їхніми набагато жорстокішими, ніж поміж людей, законами.

Нового року діти чекали найбільше. Святкові приготування тривали протягом кількох тижнів, тому малеча увесь цей час перебувала в піднесеному настрої. Найбільше чекали на новорічному ранку зустрічі з батьками, бо для них вивчали вірші та пісні. До Стасика завітав тато і помилково, як це часто трапляється з чоловіками, костюм пінгвіна одягнув на сина задом наперед. Заклопотані виховательки також не звернули уваги на цю прикрість. Хлопчик старанно позував перед об’єктивом фотоапарата, щоб і мамі показати світлину, на якій красувавсь у казковому вбранні. Якби знав, що через той недбало одягнений костюм батьки посваряться, то краще б його не мав зовсім і всі були б щасливими.

Картинки змінювались одна за одною. Деякі примітні, а деяких навіть пригадати не зміг, не знав, з якого періоду життя їх вихопив невидимий оператор. Літо. Стасик щойно повернувся з батьками з Одеси, де щороку відпочивали. Заїхали на кілька днів до бабусі в село, і треба ж було такому статися, щоб перед від’їздом, коли присіли на дорогу, хлопцеві закортіло ще до пса підійти. Той вилизував миску з їжею і, мабуть, боявся, щоби Стасик не відібрав її. Пес накинувся на хлопчика і викусив шматок губи. Рятувати довелося не тільки дитину, а й маму... Зринали одна за одною події, й хтось ніби намагався наголосити на добрій чи поганій поведінці Стаса. Свідомо він ніби розумів, що треба згадувати ті вчинки, які були гідні людини, але це від нього не залежало.

…Іти на свято першого дзвоника мама татові не доручила, хоч і була дуже зайнята роботою. Син ще мав пов’язку на губі, не міг нормально їсти. Тож мама переживала, щоби з хлопчика не насміхалися діти. Мусила переговорити з учителькою і попросити її хоча б у перші дні підтримати сина. Шкільні роки промигтіли, як у калейдоскопі: постійна боротьба за першість серед підлітків у класі, в дворі, на вулиці. Як не підборіддя розсічене, то ніс розквашений, – усе це супроводжувалося частими розборами поведінки учнів на батьківських зборах.

– Ваша дитина вчиться добре, але, будучи ватажком при скоєні поганих вчинків, створює для нас великі незручності, – постійно дорікала класна керівничка.

Хоча як допитувалася мама, що ж то за вчинки, але так і не дочекалася пояснення. Вона розуміла, що кожна дитина (особливо хлопці) в підлітковому віці зміцнює свій авторитет серед однокласників. Станіслав виділявсь активністю у всьому, що відбувалось у школі. Участь у спортивних змаганнях, лісові походи, в яких захищали честь школи, – ці та інші заходи не обходилися без нього. Але відзнаки і нагороди отримували ті, хто найменше докладався до перемог. Чому так відбувалося, хлопцеві ніхто не пояснював. Тому, починаючи зі старших класів, у нього зароджувався внутрішній протест проти несправедливості, який і виражався агресивною поведінкою. Його батьки не оббивали порогів шкільних кабінетів, і він дивувався, як із посередніх учнів у випускному класі «виростали» медалісти.

Щоби довести самому собі, що він не з гірших, наполегливо вчився навіть тоді, коли його товариші залицялися до дівчат і вже могли похвалитися першими сексуальними навиками. Стас не виділявся особливою вродою, але мав високий зріст і спортивну статуру, що у його віці значило чимало. Дівчата його віку переважали в зрості сильну половину, тому не всі хлопці мали шанс сподобатися котрійсь із однокласниць. Стасові товариші деколи підсміювалися над ним, що він не використовує своїх можливостей і не поспішає пізнавати доросле життя. Хлопця на той час захоплювали інші дорослі проблеми, розв’язавши які, він почувався б впевненіше. Де можна заробити грошей, щоб модно одягнутися за суцільного дефіциту товарів? У ті часи набирали сили так звані «фарцовщики», і Станіслав із кількома однокласниками долучився до цього виду діяльності, чим хлопці сполошили вчителів. Учні навіть пропускали деякі уроки, щоб вийти на трасу, де зупинялися польські машини з крамом. Придбавши товар за дещо нижчою ціною, модні кросівки чи джинсу перепродували за вищою серед своїх же і так збирали кошти на модні речі. Коли ці речі вдома побачили батьки, син змушений був виправдовуватися тим, що вони не дають йому грошей і модних товарів не мають де купити. Тож батьки проковтнули докір сина, лише попросили не заграватися в такі ігри, бо попереду – випускні іспити.

Ці спогади перегукувалися з іншими, які розбудили щем у його душі. Ось перше кохання, котре приходить не тоді, коли його чекаєш… Воно захопило його несподівано, заполонивши всі клітини його тіла. Не знане досі почуття не давало ні спати, ні думати про навчання. Та ще болючіше тоді, коли воно не розділене з омріяною половинкою. Знав, що таке з людьми трапляється, але чому саме з ним? Йому давно подобалась однокласниця Віка, але вона віддала перевагу його товаришеві, й замріяний Стас лише здалеку спостерігав за розвитком їхніх стосунків. Навмисне сідав на останню парту в класі, щоб було зручно спостерігати за парочкою, котра навіть під час уроків обмінювалася записками і закоханими поглядами. Визнавав, що товариш вродливіший за нього, має багато кишенькових грошей, яких не шкодує для Віки. Тоді Стасові було невтямки, що не завжди гроші відіграють визначальну роль у виборі партнера. Лише згодом зрозумів, що не мав у кого повчитись, як правильно і гарно залицятися до дівчат. Батько купував квіти матері тільки 8 Березня і на день народження, в подарунок завжди приносив колготи, бо був переконаний, що вони ніколи жінці не зайві. В інших подарунках не розумівся, та й вважав, що позаяк він віддає в сім’ю зарплату, дружина має змогу купувати те, що їй подобається. Маючи в сім’ї хлопців, батьки ніколи не сюсюкалися з ними, щоби не росли «бабами», як любив наголошувати господар.

Та якогось дня хлопець помітив, що Віка почала приділяти йому більше уваги, на перервах навіть підходила і запитувала про всім відоме. Ніколи не прислухався до пліток у класі, але стало цікаво довідатися, чи справді Дмитро з Вікою «розбили глека», якщо вона не соромиться в його присутності загравати з іншим однокласником. Після уроків хлопці поверталися додому, й він навмисне затіяв розмову про стосунки між парочкою. Друзі загадково переглянулись і повідали про недавні скандальні перемовини між Вікою та Дмитром. Хлопці здогадувалися, що Стас небайдужий до Вікторії, але він ніколи вголос своєї симпатії не висловлював. Змовчав і цього разу, але тепер дозволив собі частіше про неї думати і мріяти про двосторонні стосунки.

Наступних кілька тижнів Станіслав спочатку обережно, а потім і відверто почав залицятися до дівчини. Віка не тільки охоче йшла на зближення, а й не переставала демонструвати однокласникам своє захоплення новим кавалером. Стас того не помічав, і навіть якби хтось йому про це й сказав, він усе одно не повірив би. Не тільки надворі, а й у його серці квітувала весна, зароджувалося перше кохання і здавалося, завадити тому вже ніхто не міг. Де стільки сили набралося, щоб на бальні танці встигнути, й на спортивні змагання знайти час! Встигав усюди, бо хотів довести дівчині, що вона не помилилася в ньому, він таки має переваги над Дмитром. А після кількох зустрічей у парку, Віка повідомила, що їхня дружба не може мати продовження, бо на носі екзамени, тож їм усім треба готуватися до вступу до вищих навчальних закладів. Стас також готувався до вишу, але не міг зрозуміти, чим їхні з Вікою стосунки могли цьому зашкодити.

Правда вилізла через кілька днів, коли її на перерві повідала йому сусідка по парті: ...