Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

Наталя, мов вихор, влетіла на подвір’я і лише коли побачила на порозі неньку, зупинилася. Її груди розпирала радість і вона хотіла якнайшвидше з кимось нею поділитися. Гафія давно не бачила доньки такою збудженою і задоволеною. Щоб не мучитися у здогадах, спробувала здогадатися:

– Невже літню зарплатню видали?

– Ай, мамо, вам лише гроші на думці, – невдоволено фиркнула Наталя. – Є речі важливіші й не менш вагоміші. Ви, напевне, забули, куди я сьогодні їздила?

– Чого б це я мала забути? Але не думала, що від родичів ти можеш якусь добру новину привезти. Вони завжди даються чути лише тоді, коли їм щось треба.

Гафія пропустила доньку до хати й почовгала слідом за нею. Усмішка з Наталиного лиця спала, але очі випромінювали радість і приховати її було важко.

– Тебе там хоч нагодували, чи як завжди? – запитала мати і, не чекаючи відповіді, пішла розігрівати борщ. Сподівалася, що, вгамувавши голод, донька поділиться з нею своєю радістю.

Наталя дорогою додому тішилась, що її заповітна мрія мати свою дитину нарешті збудеться, а тепер міркувала, як про це сказати мамі. Вона має хворе серце, то як би ця новина не розхвилювала її.

… Невелике село було розташоване на мальовничих берегах Стрипи. Гафія народилася незадовго до того дня, коли радянські війська з визвольною місією прийшли в Галичину та чи не з перших днів почали встановлювати свої порядки. Молоде подружжя на кількох отриманих у посаг морґах поля щойно почало господарювати. Селяни, невдоволені польським пануванням, надіялися, що радянська влада, відповідно до своїх патріотичних гасел, надасть їм право стати справжніми господарями на своїй землі. Та вже з перших місяців правління московітів батько приніс зі сходки Марії, матері новонародженої Гафійки, невтішну новину:

– Даремно ми тішилися, зустрічаючи визволителів.

– Може, то лише балачки, – засумнівалася дружина. До неї новина про розкуркулення заможних селян долетіла швидше, ніж Андрій повернувся.

– Зачитували на сходці тих, у кого

найбільше поля і багато худоби. Нам статками не рівнятися до них, але відомо, що апетит приходить під час їжі, – розмірковував Андрій. – Боюся, що потім візьмуться за таких, як ми.

– Ми ж не багаті! – скипіла Марія. – Вирощеного збіжжя якраз вистачає, щоб утримувати господарку.

– Кажуть, що землю й худобу заберуть до колгоспу.

– А нас зженуть спати під одну ковдру? Я боюся, Андрійку, злиднів. Ладна працювати день і ніч, лиш би не наймитувати в людей, – зажурено мовила жінка, схрестивши на грудях руки, як до молитви. – Бог такого не допустить.

– Комуністи не вірять в Бога і до молитов вони глухі. Не хвилюйся наперед і пильнуй дитину, щоб не довелося ще на дохторів гроші витрачати, – попросив Андрій, приголубивши дружину.

Побралося подружжя зі спільної згоди за покликом серця. Шанували одне одного і намагалися оберігатись від усяких пліток, які могли внести розбрат у родину. Останні події, що зворохобили людей, нікого не залишали байдужим і заховатися від них не було змоги. В кожній хаті тільки й мови було про розкуркулення. Біднота тішилась, що нарешті їм щось перепаде з панського столу, а заможні селяни стривожилися не на жарт. Не так легко взяти й віддати зайдам чи ледарям своє добро, нажите важкою працею. Не хотіли вірити чуткам, які ураганом перелітали від хати до хати. Надіялися, що все-таки здоровий глузд переможе.

В очікуванні перемін промайнув місяць і під час чергової сходки, що зазвичай відбувалася після Служби в церкві, під’їхав «воронок» з військовими. Один з них зачитав список сільських активістів, і, не давши їм навіть з родиною попрощатися, звелів залізти в машину. Ця подія посіяла страх і паніку серед селян. «Хто той список складав?» – билась думка не в одного.

Найбільшою несподіванкою стало здійснення погрози депортувати заможних господарів із сім’ями. Одного дня за кілька годин село спорожніло на п’ятьох найбільш авторитетних і освічених людей.

– Ти досі надієшся, що нас подібне горе обмине? – запитувала Марія чоловіка й хотіла отримати обнадійливу відповідь. Бачила, як він вночі крутиться з боку на бік і важко переводить подих.

– Ми не поїдемо до ведмедів з малою дитиною. Я втечу до лісу, а ти віддаси їм все, чого вони захочуть. Ми молоді, здорові, то ще заробимо собі. Тебе з дитиною не відправлять, бо яка з тебе користь… – поділився своїми думками Андрій.

– Як же ж я без тебе впораюся? – бідкалася Марія, горнучись до коханого.

– Нас є кілька таких непокірних і ми поїдемо до міста, там легше загубитися. Дасть Бог, довго цей безлад тривати не буде і я повернуся додому. Ніхто у страшному сні не міг передбачити, що безлад лише починався.

Звістку про загибель Андрія Марія отримала наприкінці сорок п’ятого, коли війна вже покотилася на Захід. У жінки зажевріла надія, що нарешті чоловік повернеться додому. Лісові побратими якоїсь ночі принесли цю страшну звістку і лише сказали, біля котрого села можна знайти братське поховання вояків.

Не ходила.

Не шукала.

Пригортала донечку до грудей і дякувала Богові, що залишив спогад про їхнє кохання. Не одна вона у селі вдова. В інших по кілька дітей залишилося на руках, яких треба годувати і виховувати. Все робила для того, щоб її Гафійка не почувалася сиротою.

Минали роки.

Вже й на Гафійку почали хлопці заглядатися. Не має дівчина батька, але Марія виховала її ввічливою і працелюбною. В колгоспі у ланці, яка вирощувала цукрові буряки, вона – одна з кращих працівниць. Коли настала пора доньку виряджати до шлюбу, попросила хрещеного батька замінити Андрія. Хоч і недовго з ним прожила в парі, але іншого прийняти до хати Марія так і не насмілилась. Донечку плекала, оберігала від усякого лиха і боялася, що вітчим не зможе її любити так, як рідний батько. Навіть зятеві Василю поставила умову, що віддасть за нього доньку лише тоді, якщо він погодиться жити з ними.

Марії колгосп допоміг хату збудувати, але важка праця з’їдала не тільки тіло, а й душу. Відчувала, що недовго топтатиме ряст і все робила для того, щоби донька залишилася господинею у своїй хаті.

Закоханий у Гафійку Василь на всі умови пристав би, лиш би йому не відмовили. Виріс у багатодітній родині й навіть зрадів, що йому не доведеться будуватися. Влився в нову родину і взявся до роботи. У жінок, які б вони не були спритні, на чоловічу роботу бракує не тільки вміння, а й сили.

Невдовзі Марія відійшла у засвіти, так і не дочекавшись онуків. Гафія народила донечку Наталю аж через рік потому і дуже побивалася, що ненька ніколи не побачить її. Схилившись над колискою, не раз плакала, що маленьке немовля мусить доручати нянечці у садочку, бо нема кому вдома доглянути. Декретна відпустка тривала лише два з половиною місяці, а цукрові буряки вінками стелилися полем і чекали проривки, повірки – і так до осені, поки солодке золото не доправлять на переробку. Бували роки, що зима припорошувала снігом не тільки урожай на полі, а й замордованих важкою працею людей.

Жінки з ланки нерідко допомагали Гафії, бо багатьом доводилося через подібні побутові труднощі переходити. В дитячому садку маленьких дітей було мало і доглядали їх у групі з тими, що вже бігали. Належного догляду не було. У багатодітних сім’ях під наглядом бабусь діти бавили одне одного, а Гафія часто водила доньку за собою на роботу.

Василь працював трактористом і також світу Божого не бачив. Влітку на полі, а взимку ремонтував техніку в холодній майстерні чи й під відкритим небом.

Не скаржилися. Багатьом було непереливки. Не встигнеш рота розтулити, як наступного дня керівництво вже знає і бере на олівець, щоби премію зняти. Колгоспна робота відволікала від сімейних проблем, бо при соціалізмі успішними вважалися лише ті люди, які досягали успіху в суспільній роботі.

В гонитві за нагородами вчасно не помітили, що в Наталочки постава не така, як в інших дітей. Дівчинка голову втягувала в плечі й горбилась, ніби від важкої ноші. Гафія проводила пальцем дитині по хребту, і, не помітивши особливих змін, заспокоювалась.

– Мені підкрадається думка, що в нашої донечки є якась вада, але боюся комусь казати, щоб люди не почали прискіпуватися і приглядатися до дитини, – якось повідала вона чоловікові, коли лежали в ліжку.

– Маєш одну дитину й тої не змогла впильнувати! – вибухнув гнівом Василь. – Ще одну медаль хочеш на груди повісити?

– Не кричи! Ти також колгоспну роботу пильнуєш ліпше, ніж свою господарку. А я розриваюся на всі боки і нема часу до лікарні поїхати, – виправдовувалась дружина.

Давно вже хотіла поговорити з ним, та все не наважувалася. Василь дедалі частіше приходив напідпитку з роботи, а з п’яним чоловіком жодних проблем не вирішиш. Він виправдовувався, що промерзає до кісток, тому рятується оковитою. Така проблема була в усіх механізаторів, які працювали разом з ним. Для них це норма, тож протестувати і жалітися не було сенсу. Її не зрозуміли б...

Мовчала. Терпіла. А тепер він дорікнув, що не впильнувала доньку.

– Завтра їдьте до району й нехай лікар подивиться. Вдома нічого не висидиш. Може, то ти сама собі щось нафантазувала і тепер спокою не маєш, – твердо, не підвищуючи голосу, сказав Василь і відвернувся до стіни.

Невдовзі фіранки на вікнах від його храпу рухалися, а Гафія міркувала, як би вранці швидше обійти нехитру господарку і встигнути на машину, яка щодня відвозила робітників до району.

Підійшовши вранці з дитиною на зупинку, де зазвичай збиралися охочі кудись їхати, побачила здивовані погляди односельців.

– Чому вам вдома в таку холоднечу не сидиться? – запитав водій, запрошуючи Гафію до кабіни.

– Зубки в донечки болять, то мусимо до лікаря піти. Нехай вирве чи ліки які дасть, – лукавила жінка, бо в селі не встигнеш з рота випустити яку новину, як вона блискавкою вулицями розноситься.

– Через дві години я повертатимусь і якщо встигнете, то заберу вас і відвезу додому, попередив водій.

Втішена Гафія вийшла біля дитячої поліклініки й поспішила до реєстратури. На щастя, відвідувачів було мало і невдовзі вона вже розповідала лікарці про свої підозри. Жінка поважного віку пильно оглянула Наталочку й, щоб не помилитися в діагнозі, направила до рентгенологічного кабінету зробити знімок хребта.

– А результатів довго чекати, бо за нами скоро машина має заїхати? – запитала Гафія рентгенолога, одягаючи доньку.

– Не менше години, та якщо попросите лікарку, щоб вона прийшла і подивилася знімок мокрим, то буде швидше, – порадив лікар співчутливо.

Гафія вихором влетіла до ортопеда і ледь не на колінах просила пришвидшити перегляд знімка. Лікарка здивовано глянула на неї.

– Вас машина більше хвилює, ніж результат обстеження.

– Що ви! Мене все хвилює, але якщо я не встигну, то потім доведеться до вечора десь вештатися, бо іншого транспорту нема. Сама пішки пішла би, а з дитиною не можу, – виправдовувалася і не спускала страдницького погляду з лікарки.

Лікарка з розумінням поставилася до пацієнтки. Через півгодини пішла в рентгенкабінет і разом з колегою обговорили побачене на знімку.

– Ваша дитина любить молочні страви? – запитала Гафію, щоб краще зрозуміти причину сколіозу. Чи, може, колись дівчинка падала і травмувалася?

– Хіба десь у садочку і мені не сказали… Корови не тримаємо, тому молоко дитина бачить лише там. Якщо п’є… – перелякано відповіла вона, здогадуючись, про невтішний вердикт лікарки.

– Нема вас чим потішити… В дівчинки грудний ювенільний сколіоз і, якщо ви не почнете робити правильний масаж і більше годувати її продуктами з великим вмістом кальцію, то може вирости горб. Для дівчинки це стане ще й психологічною травмою.

Вислухавши причину і наслідки неправильного росту дитячого хребта, Гафія налякалася. Не запам’ятала медичного терміну назви хвороби, лише, мов цвяшок, в голові вбилося слово «горб». «Солом’яний парубок будь-яку дівчину засватає, а хто Наталочку захоче взяти за дружину… Що сказати чоловікові, який з нетерпінням чекає на вердикт лікарів? Недоглянула єдину дитину!» – думки, мов чорні круки, довбали в голову.

Повернувшись додому, наштовхнулася на прискіпливий погляд Василя. Побачивши понурену голову дружини, здогадався, що вона привезла невтішну новину. Поки її не було, він по-господарськи обійшов подвір’я. Гафія, дорікаючи, мала рацію. Вони обоє пильнували колгоспну роботу і занедбали своє обійстя. Грамоти, медалі складали в скриню, щоб колись донька пишалася батьками. Часто харчувалися похапцем, всухом’ятку, бо Гафія не мала часу по півдня на кухні випікати і виварювати. Про своє здоров’я не думали, але коли це відбилося на дитині, задумався.

Гафія, не дивлячись чоловікові в очі, показала довідку з химерним почерком, а потім, як могла, пояснила висновок лікарки. Чекала крику, матюків і докорів. З його очей сипалися іскри, руки трусилися, він готовий був роздерти виховательок у садочку, дружину і всіх тих, хто міг колись спричинити його дитині травму. Василь вхопив картуз і вилетів з хати, на ходу кинувши:

– За це тобі найбільший орден на груди!

Чи ж вона того хотіла? Чому раніше не звернула уваги, коли можна було виправити ваду? Цей невимовний докір залишиться з матір’ю до останнього подиху. Василь став неговірким і байдужим до всього, що відбувалося навколо нього. Не рвала під собою землю і Гафія. Причину такої переміни в поведінці подружжя люди зрозуміли, коли почали помічати в Наталі незначну фізичну ваду. В повоєнні роки у багатьох родинах росли діти з різними фізичними вадами. Адже то були важкі роки, коли не вистачало харчів і ніхто не звертався до лікарів, аж поки хвороба не прив’язувала до ліжка.

Якось при черговому застіллі в майстерні товариш дорікнув Василеві:

– Як це ви змогли єдину дитину проґавити? Хто її заміж таку візьме?

– А тобі яка гризота?! – злісно обірвав його Василь. – Своїх виродків пильнуй!

Образа за образою призвели до штурханини, розводити яку довелося іншим товаришам по чарці. Цю подію невдовзі обговорювали в кожній хаті. Василь нагнівався на цілий світ і ще більше приохотився до алкоголю. Частіше брав оковиту додому і попивав потайки від Гафії.

Наталочка ходила вже до п’ятого класу, коли Василь під час весняної культивації ґрунту, перебуваючи під хмелем, на косогорі з трактором перекинувся. Товариші витягнули його сильно потовченого і живим до лікарні не довезли.

Гафія зі своїм горем і бідою залишилася одна.

Минали роки.

Мати з донькою жили душа в душу. Гафія боялася самотності й постійно просила доньку, щоб та ніколи її не залишала.

– Вчися, дитино, щоб могла сама заробити на шматок хліба, бо заміж тебе не візьмуть, – повчала вона, натикаючись на насторожений погляд доньки.

– Хіба я така потворна? В мене личко гарне, брови рівненькі і зуби не такі, як у Оксани Петльованої, – заперечувала Наталочка, милуючись собою перед великим дзеркалом на дверцях шафи.

– Люстерко зрадливе. Не вір йому.

– Мамо, хлопці ставляться до мене добре, ніхто не ображає і я не комплексую своєю вадою, – намагалася переконати матір, щоб вона зайве не хвилювалася.

– Товаришувати будуть, але заміж не покличуть, – стояла на своєму Гафія, програмуючи доньці майбутнє.

Наталя успішно закінчила школу, потім педагогічний інститут і повернулася до рідного села вчителькою молодших класів. Дуже любила дітей і багато часу проводила з ними. Вони відповідали їй взаємністю.

Минали роки. Про свою ущербність Наталя почала замислюватися, коли всі її одногрупники й однокашники одружились, а дехто встиг і вдруге. Її брали за куму хрестити чужих дітей, кликали на різні урочисті події, але жоден чоловік не зізнався їй в коханні. З гіршими фізичними вадами жінки виходили заміж, а її, мов прокляту, доля обминала.

Гафія не заводила з донькою розмови про заміжжя. Чи не хотіла її засмучувати, чи була задоволена таким її становищем, важко було вгадати. Та якось Василева родичка із сусіднього села покликала Наталю в гості й познайомила з удівцем, у якого залишилося двійко дітей. Привітний, але недоглянутий чоловік зацікавив її. Розуміла, що одяг можна поміняти, лиш би порядною людиною був. Перед прийняттям рішення мусила порадитися з матір’ю, бо без неї вона на такий крок не посміла б наважитися.

– Підеш чужих дітей доглядати, а мене залишиш? – перелякалася Гафія.

– Мамо, я заміж хочу. Своєї дитинки хочу. Невже ви того не розумієте? – переконувала, плачучи, донька.

– Йому треба наймички, а в тебе слабке здоров’я. Мого благословення ти не отримаєш! – різко обірвала розмову Гафія, ніби цвяха забила в кришку домовини.

Кілька днів обидві не розмовляли між собою. Побачивши в ліжку матір з перев’язаною головою Наталя зрозуміла, що переконати її не вдасться.

Змирилась. Не вистачило сміливості піти матері наперекір. «Мабуть, не судилось у цьому житті побувати мені у шлюбі та народити дітей…» – вкоренилась думка, але мріяти не полишала.

Наталя не скаржилася на здоров’я, довгими зимовими ночами обіймала холодну подушку, а тіло горіло бажанням притулитися до чоловіка. Мріяла пережити хоч одну з пристрастей, про які вона читала в багатьох романах. Готова була віддатися коханцеві за першим покликом серця, народити позашлюбну дитину і не звертати уваги на косі презирливі погляди односельців.

Хотіла. Мала залицяльників, але привести котрогось додому не могла. Боялася заслужити славу сільської шльондри.

Час невпинно відраховував дні, місяці та роки… Задоволеною почувалася лише Гафія. Донька пильно доглядала за нею і мати була впевнена, що спокійно доживе вік і помре у своєму ліжку. Чомусь на старість багато людей мріють про такий фінал.

Наталю дедалі частіше мучило передчуття, що вона залишиться самотою і коли зістариться вона, то не буде кому води подати. Колеги радили виховати чужу дитину, але шансів нешлюбній жінці отримати дозвіл на всиновлення не було. Кожна мрія розбивалась об людську байдужість і небажання зрозуміти біль самотньої людини.

Ще один шанс доля подарувала Наталі, коли вона вже вийшла на пенсію за вислугою років. Перейшла на іншу роботу і почувалася матеріально забезпеченою людиною. Але для кого це все? Хотіла поділитися з кимось не тільки статками, а й теплом свого серця, турботою.

Кажуть, що Бог не посилає нам випадкових людей. Знову родичка, з якою передзвонювалися лише час від часу, проявила інтерес до долі племінниці. Не пояснювала причини, але уклінно просила приїхати до неї. Не обтяжена особливими клопотами, дочекавшись неділі, Наталя поїхала до сусіднього села. Після того безуспішного сватання за вдівця Наталя почувалася винуватою. Соромно було признатися, що тоді даремно послухала матір і не погодилася піти на чужі діти. Знала від інших, що знайшлася жінка краща за неї, вивела тих дітей в люди і тепер живе в мирі та злагоді з коханим чоловіком.

Чого тільки не передумала дорогою! «Невже знову якогось вдівця запропонують? За пияка не піду», – твердо в думках вирішила Наталя.

На превелике здивування, родичка про чоловіків навіть не згадувала. Напевне, знала непоступливий характер Гафії, яка вбила собі в голову, що не варто ламати через коліно те, що не дано Богом. З великою повагою до покійного Василя тітка хотіла допомогти його доньці.

– У сусідньому районі живе моя шкільна подруга. Там залишилася сиротою десятирічна дівчинка і її хочуть віддати до дитячого притулку, – повідомила вона, коли пообідали й гостя захотіла взнати причину її виклику.

Наталя стрепенулась, серце почало прискорено вириватися з грудей. Не могла видавити з себе навіть запитання: «Що далі? Чия та дитина?»

– Мати відреклася від неї ще маленькою, – продовжувала родичка. – Привезла своїй мамі, побула кілька днів і повіялася світами. Старенька не знала, що й думати, бо донька ніби у воду канула. Сусіди ще тоді пропонували здати дівчинку до притулку, але бабуся категорично відмовилася це зробити. «Може, Бог дасть мені віку стільки, що я встигну поставити внучку на ноги», – часто повторювала вона, клякаючи перед образами.

Як виявилось, у Нього на нас свої плани. Тиждень тому бабуся померла і дівчинка залишилася сама. В односельців свої клопоти і вони не захотіли взяти до своїх родин доньку непутящої мами. Ніхто не знав, куди поділась односельчанка і чи взагалі жива… От я й подумала, може, ця дівчинка для тебе стане сенсом життя.

– Хіба мені дозволять удочерити її? – насилу вимовила Наталя.

– Спробувати можна. Її вже не потрібно з пелюшок виховувати, а через кілька років вона вже тобі зможе допомагати. Мама не вічна, а самотній людині важко жити.

– Хіба я допомоги прагну? Сама хочу комусь подарувати свою любов і все, що маю. Дякую, що хоч ви мене розумієте…

– Мама не стане знову на заваді? – перепитала вже в котре родичка.

– Де б я на неї зважала! Шкодую, що минулого разу вас не послухала. А як це зробити на практиці? – рішуче запитала Наталя.

– Зателефоную подрузі й наступної неділі поїдемо на оглядини. Не боїшся?

– Все життя мати справу з дітьми і боятися їх! Це не про мене. Лиш би дівчинка прийняла мене за свою і я небо їй прихилю, – впевнено мовила згорьована жінка.

Додому Наталя поверталася в піднесеному настрої. Не йшла вулицею, а, мов на крилах летіла, поки не зустріла матір на порозі. Переодягнувшись зі святкового вбрання, повісила його в шафі й аж тоді сіла навпроти неї. Наперед знала, що вона скаже, але й без її згоди цей план здійснити не вдасться. У думках підбирала слова й переконливі аргументи.

– Не муч мене, а кажи, що сталося! – вивела із задуми мати.

– Ще нічого не сталося, але з’явився шанс удочерити дівчинку, – тихо мовила Наталя і спостерігала, як у неньки від здивування піднялися, мов від вітру, кошлаті брови.

– І ти надієшся, що вона тебе любитиме більше, ніж я?

– Я любитиму її. Десятирічна дівчинка залишилася сиротою і ми допоможемо їй прожити без біди до повноліття. Якщо все складеться так, як я мрію, то колись вона привозитиме до мене своїх дітей. Я не почуватимусь самотньою, коли ви відійдете, – тихо переконувала донька.

– Скільки вовка не годуй, він все одно у ліс дивиться. Істина стара, мов світ. Ти хоч знаєш, хто її батьки? Яблуко від яблуньки далеко не падає, – кидала у повітря свої застереження, але Наталя до них не прислухалася. Не розкривала матері всіх подробиць, бо сама мало що знала.

– Наступної неділі їдемо домовлятися, – повідомила донька тверде рішення і вийшла з хати, залишивши матір наодинці зі своїми сумнівами.

Наступних два місяці минули у гонитві по установах і комісіях, які виписували довідки, оглядали побутові умови проживання і писали свої висновки. Сироту на ім’я Оля прийомна мати бачила лише двічі.

Худенька, з гострим недовірливим поглядом дівчинка без особливого захоплення дивилася на Наталю. Їй страшно було покидати бабусине обійстя, де минуло її дитинство, сусідів, до яких звикла ходити на обід. Попрощатися з мрією, що мама колись згадає про неї і забере до себе. Скільки років вона нишком виходила за ворота і виглядала її, а тепер поїде до чужої тьоті, а там мама її ніколи не знайде.

– Оленько, люба, не бійся. В нас тобі буде добре. Ти ходитимеш до гарної школи, де тебе ніхто не ображатиме. А я любитиму тебе, як своє дитя, – примовляла Наталя, пригортаючи дівчинку до грудей.

– Ви приїхали по мене машиною? – поцікавилася вона.

– Ні, голубко. Звідси їздить прямий автобус і невдовзі ми будемо вдома. Бери найдорожчі для тебе речі, подякуймо добрим людям за опіку і поїдемо додому.

Дівчинка зморщила невдоволено носа і показала на велику дорожню сумку.

– Ми зібрали всі її речі, – сказала сусідка й покликала чоловіка, щоб допоміг донести її до автобуса. – Ми будемо тобі телефонувати, Олю. Не забувай моєї поради, що покірне телятко дві матки ссе.

Оля цю настанову зрозуміла по-своєму, коли їх на подвір’ї зустріла баба Гафія…

Перший рік видався для всіх дуже важким. Оля навіть близько не наближалася до бабці, бо вона була не така привітна, як та, яку вона недавно втратила. Гафія сердилася, що дівчинка не сприймає її ласки. Найтяжче було Наталі, бо вона хотіла примирити обох.

Вона викинула з привезеної сумки більшість речей, які були в незадовільному стані, куплені переважно в секонд-хенді. Їздила з Олею по крамницях і купувала нові речі, щоб люди не говорили, що вона щось для дитини шкодує. Обличчя дівчинки сяяло лише тоді, коли Наталя просила приміряти нові речі. Потім її погляд згасав, поверталася у свій куточок і переглядала малюнки в книжках.

– Оленько, доню, вчителька казала, що ти погано читаєш. Я хочу, щоб нову книжечку ти прочитала вголос, поки я нарізатиму овочі на салат. Сідай біля мене, – попросила привітно Наталя.

– Більше нічого не хочете? – блимнула очима Оля, але, наштовхнувшись на усмішку прийомної мами, сіла край столу і почала читати.

– Ти в мене розумниця і я хочу, щоб ти колись вступила до інституту і отримала вищу освіту. Тому не гнівайся і берися до роботи.

Так крок за кроком Наталя намагалася змінити в дитини ставлення до оточуючих, і, головне, вселити надію, що в житті можна багато чого досягти, якщо для цього прикласти зусилля. Важко ці кроки давалися. Оля і до рідної бабусі пискувала, побачивши, що вона її не наздожене, якби й хотіла покарати. Наталя, маючи великий педагогічний досвід, вірила, що виховання дітей в основному залежить від поведінки в родині. Хотіла і колегам показати, що любов’ю і ненав’язливою наукою можна достукатися до серця кожної дитини. Не приховувала від Олі грошей, які лежали у певному місці. Наголошувала, що в родині має бути повна довіра.

Якось Гафія злягла і майже не виходила з хати, хоч літо було у повному розпалі. Вік і болячки нагадували, що пора збиратися в дорогу… Зранку Наталя поспішила на роботу й забула винести з-під матері нічний горщик. Старенька не хотіла, щоб він стояв весь день біля неї й попросила Олю винести його надвір.

– Ви мене притягнули сюди, щоб я з-під вас горшки виносила?! – скипіла вона і кулею вилетіла з хати.

Гафію трусило в ліжку, аж поки не прийшла донька. Відразу накинулася на неї, що ще молода, щоб не пам’ятати про свій обов’язок. Про негідну поведінку Олі змовчала. Пожаліла доньку.

Через кілька днів бабуся ще більше занедужала. Підкликала Олю, дала двісті гривень і попросила збігати до медпункту і купити їй ліки. Вважала, що дванадцятирічній дівчинці така послуга приємніша.

– Там дівчата знають, які я ліки вживаю. Ще купиш собі в магазині цукерок і мені пляшку газованої водички.

Оля вхопила купюру і за нею слідом закурило. Довго Гафія чекала тих ліків. Чула, як рипнули двері, але до її кімнати Оля не зайшла. «Що могло трапитися?» – свердлила думка. Коли Наталя повернулася з роботи, мати розповіла їй про дивну поведінку її підопічної.

– Мамо, я принесла вам ліки, – виправдовувалась донька. – А ви нічого не сплутали?

– Мене болить серце, але пам’яттю Бог не обділив.

– Оленько, доню, ти чуєш, у чому тебе бабуня звинувачує? – втупилася в неї прискіпливим поглядом Наталя.

– І ви її повірили? Баба бреше. Вона стара і нічого не пам’ятає! – не кліпнувши оком, вигукнула дівчинка.

На Гафію спочатку напала лихоманка, потім вона знепритомніла. Коли приїхали лікарі, мати вже переступила межу й прямувала дорогою у засвіти…

Трагічні події того дня Наталя почала аналізувати лише згодом, коли і до неї підкралась підозра, що донька нещира з нею. Почала помічати в шухляді її стола косметику і деякі дрібнички, на які вона грошей не давала. Оля відхрещувалась, що ці речі їй подарували подружки в класі. Наталя найбільше боялася, щоб люди не думали, що її прийомна дитина обділена увагою і коштами. Собі давно вже не купувала ніяких речей, бо всі витрачала на доньку і лише необхідні речі. Коли довідалася, що ніхто їй подарунків не робив, стала помічати, як Оля без дозволу бере гроші з купки і не признається. Наталя жодного разу не відмовила їй, але, мабуть, генетична схильність засунути руку в чужу кишеню брала над дівчинкою гору.

Наталя не знала, як із цим боротися. Нікому не розкажеш,...