Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

Не я перша і не остання намагалися описати історію свого села. Немає сумніву в тому, що переважна більшість людей любить свій рідний край, те село або місто, в якому минуло дитинство, з яким пов’язані шкільні роки, що залишили глибокий слід у пам’яті кожного. Я покинула село, коли мені виповнилось сімнадцять років, але душею ніколи не покидала його. Кажуть: де закопаний твій пуп, там і корінь твого роду. Щоб він не всох, його треба час від часу підживлювати. У своєму поважному віці, коли сили вичерпуються, нічого іншого для рідного краю, як залишити письмову згадку про життя косенівчан радянської доби, нічого не можу. Чому саме радянської? Тому, що наше покоління людей відходить у засвіти, а крім творів радянських письменників в селі мало що залишилось. Та й то їх у бібліотеці списують не за популярністю, а за роком видаданя. У романах тієї доби описували напівправду, бо після ретельної цензури всіх друкованих видань, видавництва друкували лише те, що дозволяли. Після здобуття Незалежності цензура на якийсь час послабилась і я маю можливість писати те, що сама хочу, і мені ніхто нічого не нав’язує. До «пересічних», як тепер звикли називати простих людей, я не належу, тому й події в Косенівці викладу в своєму баченні, як вони мені здавались збоку. Організм людини влаштований так, що вона не пам’ятає, яку страву їла вчора, а запитай про щось із дитинства, то все згадає. Мабуть, це для того, щоб людина ніколи не забувала свого минулого: як доброго, так і поганого.

З історії села не відкрию для вас нічого нового, бо в архівах інформації про недавні події дуже мало, а про давніші взагалі нема. А чому нема? У цій книжці я постараюсь пояснити, куди зникли документи, в яких була описана історія нашого села від його заснування. Нагадую, що мої книжки не можна читати вибірково якусь сторінку, де промелькнуло ваше прізвище. Особливо цю треба читати послідовно сторінка за сторінкою, щоб не пропустити важливого. У моїй сповіді та роздумах про життя ви не знайдете лозунгів, після яких хочеться відразу закрити книжку. Рекомендую прочитати відразу, щойно вона потрапить до вашої хати, бо хто зна… Готова вислухати всі претензії, якщо допустила десь помилку в освітленні якоїсь події, особливо дат на фотографіях.

Людина завжди прагне до пізнання чогось нового і незбагненного, але й не цурається свого минулого. Щоб краще зрозуміти себе і своє призначення на Землі, нам варто хоч іноді заглядати собі в душу й аналізувати свої вчинки: гідні вони твого роду чи ні? Чи ти все робиш для того, щоб від нього й сліду не залишилося? Якщо й надалі ми будемо тільки спостерігачами життя, то через 20-30 років с. Косе?нівка зникне з карти України. Для майбутніх поколінь залишу координати теперішнього села: розташоване за 19 км. на північний схід від Умані, за 12 км. від залізничної станції Поташ і за 8 км. від автошляху Умань-Черкаси. Тепер у селі проживає біля 900 осіб. За останнім колгоспом «Маяк» було закріплено 2277га. сільськогосподарських угідь, у т.ч. 2171 га. орної. Чи вдасться ще колись косенівчанам зібрати ті землі докупи, покаже час.

Я не історик і не постійний мешканець села, але моє коріння бере початок з Косе?нівки і, мабуть, тому мене туди тягне і спонукає зробити хоч щось для землі, яка дала мені життя. Я людина небагата і можу тільки своєю працею долучитись до збереження пам’яті того, що вже минуло і може зникнути разом із людьми, які жили в певний період. У дитинстві я розпитувала свою бабусю Шевчук Параску Феонівну і про назву села, і про легенди, які вона знала. Вона розповідала, що коли в двадцятих роках двадцятого століття вона з чоловіком біля хати копали льох, то на глибині двох метрів провалились у підземелля (це на вулиці Яровенка через дорогу від хати Андрія Дерев’янка). В підземеллі стояла піч, а біля неї знаходився скелет воїна в металевих обладунках, біля нього лежав меч. Не маючи освітлення, сміливців обстежити темні закутки не виявилося. Боялися не тільки обвалу, а бути заживо похованим у цьому підземеллі. Мій дід, Шевчук Василь Ісакович, був людиною релігійною і знав, що порушувати царство мертвих не можна. Щоб не накликати на родину біди, він загорнув викопану яму і на тому місці посадив грушу, яку я добре пам’ятаю.

Уважно перечитавши зібрані Л.М.Трохименко матеріали про Косенівку в альманахові «Косенівський меридіан», я чомусь впевнена, що ці відомості зібрав Вчитель з великої букви Микола Степанович Диченко. Всі учні нашої школи знали, що він роками збирав історичне минуле села, тому через роки я не влазитиму в його царину, бо нічого нового сказати не зможу. Тих першоджерел, якими він користувався, тепер уже не знайдеш. Та й не так важливо знати про далеке минуле, якщо вже недавні важливі події згладжуються з пам’яті. Я не член товариства «Дзвін» і не знайома з його статутом, але підтримую всі їхні добрі починання, котрі направлені на розвиток культури села. Лише косенівчани можуть оцінити справжню роботу товариства, якщо вона проводиться не для галочки на папері. Мабуть, дуже важко залучати людей до активної діяльності, відривати від повсякденних турбот і, головне, від телевізора.

Щоби бути послідовною, я не маю наміру описувати про свою родину, як це зробила Л.М.Трохименко, бо вона у мене не така знаменита і нічим особливим не прославилась. Звичайні люди, яких у селі багато, зі своєю правдою і своїми переконаннями. Нас у родині вчили: « Не хвали сам себе, нехай тебе люди похвалять». А дочекатися від людей визнання дуже важко (і не дивно), то тішишся, що хоч не проклинають. У цьому черговому альманахові про Косенівку я спробую розкрити інші «білі плями», що мені вдалося побачити у спогадах першого комсомольця Ю.Є.Фіалка. Зберегти надбання учнівської молоді за останніх кілька років і пролити світло на тих людей, які своєю невтомною працею прославляли наше село. Кого б я не назвала, в односельців ніколи не буде одностайної думки про цих людей, бо життя минає таким чином, що комусь одному не вгодив і вже не можеш претендувати на загальну повагу. Висновки не мої особисті, а почуті від поважних людей села, тому не судіть строго.

В альманахові «Косенівський меридіан» детально (настільки змогла авторка) описана історія села. Я долучаю спогади односельців, які зібрали учні школи під керівництвом Колесник Лариси Василівни під час своїх досліджень. Надаю можливість ознайомитися з ними всім тим, кого цікавить минуле Косенівки.

Куток – відгалуження кількох хат від основних вулиць. У селі Косенівка вулиці та хати розкидані вздовж вузенької річки Герасимівки. І не дивно, що люди будувались ближче до води, бо її легше дістати з неглибокої криниці, а таку можна було викопати тільки на березі, де до джерела, як кажуть, рукою подати. Селяни володіли невеличкими наділами землі, ділили її між своїми дітьми, і вже гуртом, допомагаючи одне одному, ставили кожен свою хату, розбудовуючи таким чином вулиці. Одні кутки дістали назву за прізвищами сімей, які на них жили, інші за місцем розташування. Наприклад: «Драчівка» (там жили мешканці за прізвищем Драч), «Бурлаківка» – за прізвищем Бурлаченко, «Цапівка» – Цапенко, (по-вуличному «Цапи») «Кашуцьке» – прізвище Кашуба.

За місцем розташування називається куток «Горб» (недалеко від центру села, а люди, що там живуть і до цього часу – Горбові (Федя Горбовий (Гуцал), Іван Горбовий (Кравченко). Той куток, що через поле від «Горба» – «Хутір», він і зараз наче відірваний від села, а раніше ж там ще менше хат стояло. Отак. А той куток, що тепер вулиця Яровенка, то мав багато назв: так як він найдовший у селі, тягнеться від центру аж до с.Рогів, то його так і назвали «Довгий» куток. А пізніше, мабуть тому, що був найбільш заселений, назвали – «Азією». Коли вже радянська влада в селі встановилась остаточно і були створені колгоспи, то ця вулиця отримала назву від колгоспу «ім. 17-го партз’їзду». Народ наш до розлогих назв не звик, і для легшого спілкування почав вживати тільки цифрове значення: «Піду на Сімнадцяте», «Живе на Сімнадцятому». Навіть зараз запитай когось, де вулиця Яровенка, то він замислиться, а де знаходиться Сімнадцяте – відповість відразу. Ще були назви колгоспів ім.Сталіна і «Більшовик», але щоб не потрапити до тюрми, посилаючи когось на Сталіна чи більшовика, в широкому вжитку назви цих вулиць не прижились.

Давним-давно, коли наше село ще тільки заснувалося, жило тут, мабуть, кілька родин. Вони з роками множились, розросталось і село, з’являлись нові кутки (вулиці). Зі сторони села Старих Бабанів мальовничий куток, який мешканці називають Давидівкою. А історія його така:

Засновником Давидівки вважають родину Дерев’янків, яка була чисельною, мала землю й волів, з допомогою яких тоді обробляли поля. Колись вважалося, що чим більше у дворі було робочих рук, тим заможнішою ставала родина. Та роки минають, батьки старіють, а діти підростають і намагаються створити своє господарство. З легенди випливає, що батько мав кількох синів, і коли вони виросли, вирішив поділити між ними свою землю. Але, як часто буває, не всі вони були задоволені батьковим розподілом. Один із синів, Давид, прийшов і пожалівся:

– Нечесно, батьку, ти нас поділив. Я хочу інший шматок землі, той, що дістався старшому брату.

– Якщо ти смієш сумніватися у моєму рішенні, – сердито відповів батько, – то я взагалі тобі нічого не дам! Хочеш бути господарем, то походи навколо села і побачиш, скільки є вільної землі. Іди розробляй, яку хочеш і скільки хочеш!

Невдоволений син був, мабуть, з таким же «крутим» характером, як і батько, бо невдовзі залишив його оселю. Викопав собі землянку на краю села і переселився туди жити. Навесні Давид почав вирубувати дерева і розорювати землю. Працьовитий парубок одружився з дівчиною, котра не побоялася розділити з ним прикрощі невлаштованого побуту і вже разом вони звели хатину і народили багато дітей. Згодом, коли їхні діти повиростали, вони теж будували свої хати біля батька і розорювали землю, а потім і їхні діти. Таким чином протягом кількох століть і з’явився куток, який досі називають Давидівкою.

По Одеській трасі чумаки возили з Криму сіль. Звернувши з дороги на Легедзине через Бабанку, перетинаючи косенівські поля та Роги, потрапляли до Маньківки. Орієнтувалися Чумацьким шляхом, що пролягав по небу прямо над ними. Чумаки завжди зупинялися на косенівському полі, яке називалося Тимчишиним, біля невеличкого джерела перепочити. Це не могло залишитися поза увагою місцевих селян. Тож найспритніша Лупова жінка, маючи гроші, вирішила збудувати біля того джерела корчму, викопати криницю і зробити водопій для худоби. Жінка, мабуть, викупила це поле, прихопивши ще й Дзюбанку (поле Дзюби). Чи встигла Лупиха заробити на цьому гроші, не відомо. Але всі знають, що її чоловік ще до того мав схильність до горілки, і, як кажуть: не завжди у нього «були всі вдома», то в корчмі так розпився, що згорів від горілки. Ми пам’ятаємо тільки Лупишин хрест, який поставила йому дружина, і легенду, яку я вам переповіла.

Ну, це вже баба розказувала. Їздив один чоловік по селах і продавав дьоготь. Ще здалеку можна було чути: «Дьоготь, дьоготь!». Ніхто не знав як йому велося, але що з ним сталося згодом, люди пам’ятають і досі.

Колись за селом між Косенівкою і Доброводою росла дубина – вікові дерева, дуже гарні. У тому дубовому ліску на невеличкій поляні щоліта рясно родили суниці. Цей чоловік, мабуть, не раз зупинявся біля тієї поляни і ласував ягодами. Та одного разу його знайшли там повішеним і без грошей. Хтось полакомився його заробітком і лишив життя. Відтоді ту дубинку називають Діхтяркою, хоч дубів уже давно нема.

«… Джусів (таке прізвисько й досі побутує в селі) парубок їхав кіньми польовою дорогою додому. Чи то коні чогось злякались, чи шось інше трапилося, але знайшли хлопця мертвим, обмотаного на шиї посторонками. На тому місті родина поставила хрест. І дотепер люди, розказуючи про те місце, кажуть: «Там, коло хреста». Погану славу має те місце серед жителів Косенівки та навколишніх сіл. Не одноразово розказували селяни, що там бере блуд. Якщо йтимеш вночі біля того хреста, то обов’язково заблудишся, хай би як добре ти знав дорогу, або якою б місячною була ніч.

Колись давно трапилася така історія. На тих полях, що за селом, вирощували буряки і врожаї були такі гарні, що не весь урожай за погоди вдавалося вивезти. Тому купи буряків просто присипали бур’яном та землею і залишали зимувати. Люди вночі ходили красти буряки, адже худобу треба вдома чимось годувати. Один чоловік, Іваном звався, пішов на поле за буряками. Набрав повний мішок та й назад додому. Дорога пролягала якраз коло хреста. Тільки дійшовши до нечистого місця, чоловікові очі ніби пелена застелила, і розвернула його зовсім в іншу сторону, ніж йому треба було. Довго йшов і нарешті побачив хату, в якій вікна світилися. Зрадів, що добрався таки додому, та й гукає:

– Насте, відчини!

Відчиняє жінка двері і раптом чоловікові ніби розвиднюється, і він розуміє, що прийшов не до своєї хати. Своє село, і жінку цю він знає (як не дивно, але її теж Настею звали, як і його дружину!), але ж хата то не його. Кинув він ті буряки, плюнув та й пішов додому.

На березі, біля Мурованого ставка є криниця. Люди звуть її Химичевою. Старожили кажуть, що ця криниця має магічні властивості. Коли довго не бувало дощу, то місцеві жителі, а іноді і люди з навколишніх сіл, читаючи молитву, виливали з цієї криниці воду і просили у Бога змилування. І чи за збігом обставин, чи то й справді ця криничка має магічні властивості, але невдовзі набігала хмара і проливалась дощем. Бувало, що лив, мов із відра.

«…З Гуцаловою греблею пов’язано багато всяких розповідей. Я всіх не пам’ятаю, а одну розкажу. Моя баба Тодора народилась п’ятою у сім’ї. А п’ята дитина мезинчиком називається. Вона з’явилась, а мама померла після родів. Тодору вигодувала інша жінка, в якої тоді також вродилась донечка. Дівчатка підросли і якось на Івана Купайла мати сплела їм та ще сусідській віночки, і пустила до річки купатися чи пускати їх на воду. Одна з дівчаток запливла на річку й почала топитися… Інші спробували їй допомогти, але не змогли… Вода втягнула їх одну за одною… Всі три втопилися, і це туто на греблі, коло Гуцалового ставка...

А баба Тодора завжди, коли йшли з чоловіком біля дванадцяти часов із гостей, то завжди бачила тих утоплениць, як вони сиділи на греблі…бачила лише баба… Багато ходило через греблю людей вночі, навіть разом з нею і вона казала:

– Сидять дівчатка.

– Ти брешеш, не сидять вони, – сердився навіть чоловік.

– Ну то як же таке може бути?! Я їх добре бачу! – виправдовувалась жінка.

І ніхто не бачив, а баба бачила…

Ще одна історія. Навпроти ставка від тієї ж греблі колись копали жорству, обвалився зверху камінь і… вбило двох жінок, а третю покалічило. Після того випадку баба Тодора стала бачити на греблі не тільки сидячих трьох дівчаток, а й тих двох жінок, що вбило, на камені. Їхній дух чи душі тут осталися, де вони погибли… І ця баба – мезинок, оце вона все бачить.

Неблагополучна вона, бо багато смертей трапилося на тій греблі. Випадок: молодий хлопець їхав з горба мотоциклом, не впорався з керуванням і влетів у купу каміння, залишеного ще з будівництва дороги, яке було складене збоку. Травми були ніби легкі, але хлопець все ж таки помер.

Багато людей у ставку коло тієї греблі топилось. Розказують, коли в черговий раз трапилося нещастя, то потопельника шукали дуже довго. Знайшли його під вербою. Була та верба розкішна, зелена, довгокоса. Та зовсім скоро після того, як знайшли потопельника, верба всохла.

Бабушка нам розказувала, то вона цю історію знає ще від старіших людей. Шо там жив якийсь чоловік Павло, ну так, наче хутір у нього якийсь там був. І він розпочав копати криницю. Коли добрався до джерела, то звідти почала прибувати сильно вода, і залила не тільки його двір та хату, а й почала заливати село. Люди почали збігатися і кидати туди каміння, завалювали гілляками, але вода продовжувала прибувати. Тоді господар відкрив комору, дозволив брати борошно в мішках і кидати в криницю. І тільки вже тим борошном загатили джерело. Для безпеки села те місце перегородили насипом і назвали Павловою греблею. То подейкують, що там під землею є озеро чи ріка.

ЯРКИ