Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

Ян, московський школяр, лежав на верхній полиці купейного вагона і розмірковував, як би цікавіше провести літні канікули. Багато його однокласників хотіли б побувати зараз на природі, подалі від міської метушні та не у всіх є така можливість, як у нього. Після останнього дзвоника Янові батьки готувалися в дорогу. Вони знали, що син полюбляє ігрові автомати і може проводити біля них багато часу. Випросивши у них грошей, хлопець мчав до комп’ютерного клубу, що недавно відкрили в сусідньому будинку і грав доти, поки в кишені не залишалося жодної монети. Бували й незначні виграші, які додавали йому азарту, але «безрукі бандити» й розраховані на людей, котрі мріють швидко розбагатіти. Деколи гравців заохочують невеликими виграшами, щоб потім забрати все, що у них було. Тож аби вберегти сина від нищівного впливу сучасної цивілізації, батьки відправляли хлопця до дідуся з бабусею, щоби ті хоч на літо відлучили його від комп’ютера. Ян знав усіх мультиплікаційних та віртуальних монстрів, а запитай його, як відрізнити пшеницю від ячменю, то й не скаже. Прикро, що міські діти часто мислять так, ніби живуть у віртуальному світі. Однокласникам Ян розповідав про різні пригоди, які з ним траплялися влітку, любив і пофантазувати. Лише не признавався , що крім відпочинку бабуся змушувала його майже щодня займатися математикою, так як у нього, на її думку, були недостатні знання. Тож у дорожній сумці Ян віз і підручники. Він дуже неохоче брався розв’язувати задачі, в яких неодмінно фігурували рослини, вирощені на дачі, або в якомусь колгоспі, якого вже давно і в спогадах нема. Але завдяки бабусиним задачкам тепер міг орієнтуватися: тонна буряків – це багато чи мало? Йому приємно було гуляти з друзями вузьким дачними вуличками, де без особливого напруження можна нарвати зелених яблук чи сливок для рогатки, Під час змагань на влучність – горобці та сойки навіть від смачних черешень відмовлялись і розлітались у різні боки. Хіба тоді можна було всидіти за підручниками? Бабуся часто вихваляється своїм гарним почерком і наголошує, що досягти цього можна лише старанністю. Вона ніяк не хоче зрозуміти, що колись були уроки каліграфії, а тепер такого нема, та й кульковою ручкою гарно не напишеш. Ще й дідусь масла у вогонь підливає, що, мовляв, навіть листа грамотно дівчині з армії не напишу, якщо не буду в школі належно вчитися. «Хто їм сказав, що я збираюся в армії служити? Потрапити на безглузду війну до Чечні чи ще якоїсь гарячої точки на планеті, мені не хочеться, – думав Ян. – Тепер відмінний телефонний зв’язок, і писати комусь листи не має потреби. А от постріляти зі справжньої зброї, то він і сьогодні не відмовився б», – розмірковував Ян, заплющуючи повіки. Монотонний стук коліс заколисував його…

Московський школяр знав багато того, чого не знають його ровесники, котрі живуть далеко від великих мегаполісів. І не їх вина, що батьки неспроможні забезпечити своїх дітей комп’ютерами з інтернетом. Зате сільські школярі мають перевагу над міськими однолітками в практичному застосуванні набутих знань. Якщо в природі, не дай, Боже, трапиться щось таке, що виведе з ладу енергетику, з якою все поєднано, то міські діти (і не тільки вони) не зможуть вижити в умовах, до яких їх не привчають змалку. Спостерігаючи за внуком, дідусь із бабусею розуміли, що дитина, котра виросла на асфальті, про природу знає тільки з книжок. Зі свого боку вони намагалися приземлити внука хоча б до тих умов, у яких живуть самі. Ще змалечку вони навчали хлопчика розпізнавати різні рослини і знати їх призначення. Розповідали, як ці рослини вирощують і яка людям від них користь. Спочатку внук із цікавістю все вивчав, але коли бабуся попросила вибрати бур’яни на грядці з цибулею, то йому не дуже це сподобалося. Теоретично він знав багато чого, але застосувати знання на практиці у нього виходило погано. Хвалився, що вже все знає, та коли бабуся просила принести з грядки петрушки для супу, він довгенько шукав її, бо не міг відрізнити від моркви. Зелену цибулю плутав з бадиллям часнику. Назви і вигляд бур’янів навіть не намагався запам’ятовувати, не те, щоби розрізняти на городі. Був упевнений, що це йому в житті не знадобиться.

– Бабусю, у супермаркетах бур’янів не продають, то навіщо мені про них знати? – сміявся він.

Розбудив Яна голос жмеринської торговки, яка вмовляла пасажирів поснідати гарячими стравами. Різноголоса місцева говірка і запах вареників переконали сонних пасажирів, що вони вже в Україні. Слини в хлопця набралося повний рот, коли почув про вареники, але не став просити тата, щоб купив йому. Кілька штук його не задовольнять, тому, щоби посмакувати від душі, мусить потерпіти. Зовсім недовго… Бабуся їх пригостить варениками з різною начинкою, які за смаком не можна порівняти ні з чиїми іншими. Мама в Москві деколи намагалася догодити цією стравою, але вареники в неї виходили не такими смачними, як бабусині. Сергій Володимирович на всякий випадок запитав сина, чи хоче вареників, але той відповів, усміхаючись: «Потерпимо!»

Ще кілька годин дороги у задушливому вагоні, й пасажири вийшли на перон. Сергій Володимирович відчував приємну млість, ступивши на землю, де минуло його дитинство, і мріяв, щоб і син полюбив її. Доля непередбачлива і розкидає людей по світу за своїми законами, які часто не співпадають із їхніми бажаннями. Та рідна сторона, що називається малою Батьківщиною, прив’язує так міцно, що де б людина не перебувала, думками лине завжди до неї. Не минає жодної нагоди доторкнутися до тієї землі, на яку ногою ступила вперше.

Кілька днів, проведені в гостях, пролетіли як одна мить. Шкода було розлучатися з татом, але нічого не вдієш. Йому треба повертатися до праці, а Янові – під опіку бабусі з дідусем. Дачний режим був відмінним від того, до якого він звик удома. Проте зміна обстановки, людей і природи його захопили настільки, що про Москву та батьків згадував рідко. Знав, що його однокласників улітку в Москві дуже мало, навіть побавитися у дворі не було б з ким. Правда, на дачі хлопців його віку теж мало, але тут можна знайти багато різних занять, які не давали нудьгувати.

– Янку, сонечко, сьогодні за планом екскурсія на луг, де пасуться корови, – нагадала бабуся. – У тебе ще не пропало бажання розглянути їх ближче?

«Скажи комусь, що внук корови близько не бачив, не повірять. Із реклами телевізора він знає, що корова Мілка живе тільки в Альпах, і не вірить, що таку ж рябуху, тільки з іншим ім’ям, можна побачити за кілька сотень метрів від дому», – думала Тетяна Сергіївна.

– А це не страшно? – занепокоєно запитав Ян. Він бачив корів і кіз через вікно приміського поїзда, та жодного разу не доводилося наближатися до них.

– Всяка тварина може стати агресивною, якщо відчує загрозу. Головне, не потрібно провокувати її. Якщо ти з добром до неї підходиш, то й вона тобі нічого не заподіє. Ми тільки подивимось, щоб ти знав, звідки у корови тече молоко, як вона траву щипає… – заспокоїла бабуся.

– Хіба я схожий на дурня, який не знає, що молоко тече з цицьок!? – голосно засміявся Ян. – Ти хіба не бачила по телевізору, які вони в корови великі?

– По телевізору показують примітивно і не завжди правдиво, тож треба знати, як усе відбувається насправді. Ось я й хочу, щоб ти навчився відрізняти рекламу від справжнього життя.

– А воно мені треба? – скривився внук, і Тетяна Сергіївна розгубилась.

Бабуся була переконана, що треба дітям розповідати про шлях продуктів на полиці супермаркетів. Адже не всі знають, що він дуже довгий: спочатку овочі чи зернові необхідно виростити на землі, молоко і м’ясо отримати від тварин, потім переробити на виробництві. Дорослі розуміють, що за сучасними технологіями після переробки справжньою залишається хіба що назва продукту, але вплинути на цей процес ніяк не можуть. Тетяна Сергіївна прагнула хоч під час канікул годувати онука натуральними продуктами, яких на прилавках супермаркетів не знайдеш. І щоб у майбутньому внук міг краще орієнтуватися в житті, йому потрібно на власні очі побачити джерела отримання хоча б хліба, молока, м’яса.

– А тобі не соромно, що ти вже великий, а досі зблизька живої корови не бачив? – дорікнула бабуся.

– Я ж не звинувачую вас, що ви в кінотеатрі «Сінема Сіті» не були? – образився Ян.

– Так його ж у нашому місті нема, то де ми могли в ньому побувати, – виправдовувалася Тетяна Сергіївна, відчуваючи, що внук зауважив справедливо.

– Я також не винуватий, що на московських вулицях корови не ходять, – доводив онук, усміхаючись.

– Не огризайся, дотепнику, але в даному випадку ти маєш рацію, – погодилася бабуся. – Давай краще домовимося, так би мовити, про співпрацю. Коли я приїду до вас, то поведете мене в нове кіно, а тут я тобі пізнавальні екскурсії організую тобі я. Чим багаті, тим і раді...

– Гаразд, не будемо сваритися. Адже мені, правда, цікаво зблизька подивитися на тварину зі страшними рогами.

Ян швиденько згорнув підручники із математики і подумав: «Краще тварин розглядати, ніж розв’язувати задачки».

– На зворотному шляху джерельної водички наберемо, – розпорядилася бабуся, вручаючи внукові відерце.

Жара не спадала, хоч сонце вже котилося до заходу. На пасовищі серед різнобарвних квітів найбільше привертали увагу білі ромашки. Їх було так багато, що аж в очах рябіло. На невеликих горбочках, які утворилися внаслідок роботи кротів, густо цвіла дика конюшина, тільки вона ховалася в тіні пишних ромашок. Біля куща глоду літо розстелило велике покривало квітучого чебрецю. Медунка оселилася повз дорогу, і так приваблювала запахом меду, що Ян не втримався і нахилився, щоб рукою торкнутися пухнастої китиці.

На цьому різнотрав’ї під наглядом невисокого підлітка кілька корів скубали траву, а поміж них брикали телятка. Їхня поведінка відразу зацікавила Яна.

– Доброго дня, козаче! – привіталася з пастухом Тетяна Сергіївна. – Ці корови всі твої, чи є й чужі?

– Привіт! – відповів той, пильно розглядаючи Яна, бабуся його мало цікавила, тому що він її й раніше бачив біля дідової дачі. – Наша тільки одна, а за догляд решти корів мені гроші платять.

Пастух гордовито випнув живота і задер голову, нехай знають, що він тут головний.

– Не може бути! Ти гроші заробляєш!? – здивувався Ян. – І не боїшся корів?

– А чого їх боятися? Нехай вони мене бояться, адже можу не тільки хльоснути, а й вдарити ось цим батогом, – пастух замахав батогом – тростиною, на кінці якої міцно прикріплений сплетений у косичку шкіряний шнурок.

– Страшна у тебе зброя, – посміхнулася Тетяна Сергіївна. – І часто ти її використовуєш на практиці?

– Та ні, це більше для страху, щоб тварини боялися, – зізнався пастух.

– Ти, напевно, внук Івана Коломийчука, чи я помилилася? – запитала Тетяна Сергіївна для впевненості. «Господи, як швидко ростуть чужі діти! За рік хлопчисько так виріс, що вона ледве його впізнала», – подумала.

– Ви вгадали. А це ваш онук? На нашу вулицю в дачному селищі чомусь мало дітей мого віку приїжджає. Сидять біля своїх комп’ютерів, ніби для цього зими не буде. Хочеш зі мною дружити? Мене звуть Сашком, – простягнув той руку і всю увагу перевів на нового знайомого.

– Ян, – коротко відповів москвич, потиснувши руку пастуха.

Йому сподобалося, що до нього звернулися як до дорослого.

– Тепер, друзі, ви знайдете спільну мову. Ти, Сашко, сподіваюся, сусід надійний, і я залишаю свого внука біля тебе. Він мешкає у великому місті, про сільське життя мало знає, то ти йому дохідливо поясни, що до чого. Він іще корів зблизька не бачив. Мені потрібно вечерю готувати, тому я покину вас. Ти, Яне, не підходь до худоби, щоб корова не вдарила. Якщо тобі набридне тут, повертайся додому. Будемо задачки розв’язувати, – наголосила на останньому реченні Тетяна Сергіївна і пішла з відерцем до джерела.

Багато років тому, коли в цій місцевості люди отримали невеликі земельні наділи для будівництва дач, хтось із нових поселенців звернув увагу на тоненький струмочок, що витікав із невисокого пагорба, на якому випасали худобу. Люди розкопали те місце, звідки бив струмок, обклали камінням, і утворилася криничка близько півметра глибиною. Вода в ній виблискувала кришталевою чистотою, а крижаною була навіть у спеку. На ділянках давно вже провели воду трубами, але вона за якістю і смаком поступалась джерельній воді. Тому багато дачників намагалися користуватися водою саме з цієї кринички. Дорога до залізничної станції стелилася повз джерельце, заманюючи спраглих перехожих освіжитися холодною водичкою. Дачників кілька років тому потрясла сумна звістка: в неглибокій криничці втопився дорослий чоловік! Як можна позбутися життя мало не в ложці води, уявити було важко. Припускали що чоловік, не маючи посуду, нахилився (як це часто робили інші), послизнувся і головою впав у воду. Після тієї трагедії криницю хоч і почистили, але відвідувачів біля неї поменшало. Камінці зі обвалилися й місцина за літо заросла очеретом. Рівно через рік джерело пробило собі дорогу на сто метрів ближче до людей під тим же горбком, ніби виправдовуючись, що біля криниці сталася прикра випадковість, на яку не потрібно зважати. Кожна людина вмирає там, де їй призначено... У нове джерело хтось вставив трубу великого діаметра, щоб не копати криниці, й з неї тепер тече кришталево чиста прохолодна вода. Ніхто не міг згадати, чи верба росла раніше на цьому місці, чи з’явилася вже після того, як тут з’явилася вода, але що життя їй дало джерело – не сумнівалися. Вітер купав у струмку біля труби звислі гілки, котрі ніби руками розгрібали воду, щоб на ній не затримувався навіть листочок, що впав випадково. Від струмка віяло свіжістю. У лісі, за два кілометри звідси, багато років тому людям відкрилось Острівське цілюще джерело, як виявилося, зі значною кількістю іонів срібла. Припускають, що тутешнє маленьке джерельце може бути продовженням або відгалуженням того цілющого, бо пробилось у підніжжі тієї ж височини, що тягнеться від Острівського лісу. Ніхто не носив воду на аналіз, але в каністрі вона зберігається більше місяця, не втрачаючи смаку.

Тетяна Сергіївна часто навідується до джерельця. Діти, коли приїжджають у відпустку і бувають на дачі, одразу ж ідуть по свіжу воду, нахвалюють її смак, і кілька днів не можуть втамувати спраги.

Тільки-но Тетяна Сергіївна залишила підлітків самих, Сашко став серйозним, мабуть, хотів перед новим знайомим видатися соліднішим. Спочатку підійшов до Яна і порівнявся зростом, але сусід виявився трішки вищим. Сашко мав міцну статуру, вайлувато переставляв ноги, важко дихав, наднормова для його віку вага давалася взнаки. Мешкав пастух у Нетішині біля Хмельницької атомної електростанції. Діти батьків, які там працювали, щорічно мали змогу безкоштовно оздоровлюватися в одному із санаторіїв узбережжя Чорного моря. Сашко зі старшою сестрою Оленою недавно приїхали з Одеси, і тепер решту канікул будуть проводити на дачі біля бабусі з дідусем. Ще тільки кінець червня, дачники щойно посадили городину і засмагати ще не мали часу, бо перепадали дощі, тож Сашко з Оленою особливо привертали увагу морською засмагою. Місцеві теж виглядали засмаглими, але вона у них була специфічною: на ногах жінок виднілись світлі смужки від босоніжок, а чоло, прикрите хустиною під час роботи, на фоні обвітреного обличчя виділялося, ніби й сонця ніколи не бачило.

Ян не мав де у Москві засмагати, і його шкіра після зими аж світилася. Був перебірливим у їжі, тому виглядав ніби хворобливим, хоч зі здоров’ям у нього не було жодних проблем. Правда, котрогось літа підчепив вітрянку і розмальований зеленкою мусив два тижні не виходити на вулицю. Та під кінець канікул він на бабусиних варениках і пиріжках додавав щонайменше кілограм до своєї попередньої ваги, чим дуже тішив батьків. Тепле сонце, ніжний літній вітерець і помірні фізичні навантаження з блідого тіла робили чудеса, воно ставало пружним і засмаглим. Але зараз він стояв перед Сашком, як прибулець із підземного царства, куди не проникає сонце і тим більше там не живуть корови, тому він їх і не міг бачити раніше.

– Тобі скільки років? – запитав Сашко українською мовою, щоб переконатись у віковій перевазі над сусідом.

– Ти спрашіваєш, сколько мнє лет? Дєсять, – відповів Ян.

– Мій батько народився в Росії, то можу розмовляти з тобою російською мовою, я добре нею володію. А тобі рекомендую вчити українську, якщо збираєшся спілкуватися з місцевими хлопцями, – порадив Сашко і розчаровано додав: – Виходить, що я на рік старший від тебе, але зростом ти за мене вищий.

– Зате в тебе живіт більший, – недоречно зауважив Ян і побачив, як засмутився співрозмовник.

– Кілька днів тому ми з сестрою з санаторію приїхали, а там годували як перед забоєм, – виправдався Сашко, хоч і вдома ніколи на відсутність апетиту не скаржився. – Заходь до нас на парне молоко, то й ти погладшаєш.

– Терпіти не можу молока, особливо з пінкою. У школі я квіти ним підливаю або віддаю сусідці по парті, – зі зневагою сказав Ян і чвиркнув крізь зуби слиною.

– А я обожнюю молоко від нашої Ромашки. Йдемо, познайомлю тебе з нею. Минаючи інших корів, Сашко підійшов до Ромашки й став гладити її по шиї, примовляючи лагідні слова. Корова підняла голову і на знак подяки лизнула Сашкові руку, потім фиркнула, щоб не заважав, і стала пастися. На чорному чолі в неї виділялася світла пляма, що нагадувала квітку ромашки.

– Бачиш, яка вона смирна! Підійди ближче! Не бійся! – підбадьорював Сашко.

– А я й не боюся… – злукавив Ян, бо від дотику з твариною у нього зо страху по тілу пробігли мурахи.

По телевізору показували корів маленьких і привітних, а ближче вони виглядають великими і грізними. Чомусь відразу споли на думку розлючені бики на кориді в Іспанії, й страх посилився. Переборюючи його, Ян наблизився збоку і хотів погладити Ромашку, та корова махнула хвостом і вдарила його по спині. Хлопець, перелякавшись, відскочив від неї на кілька метрів, зашпортавсь у траві й упав.

– Навіщо вона мене вдарила, я ж поганого їй нічого не зробив!? – перелякано вигукнув він.

– Просто ти потрапив, як кажуть, «під гарячу руку». Це вона хвостом мух і оводів відганяє, бачиш, скільки їх над нею кружляє. Їхні укуси болючі для худоби, тому коров’ячий хвіст бореться з ними. Не бійся, підійди! – всміхнувся Сашко, дивуючись, що москвич навіть такого не знає.

Бажання пізнавати навколишній світ у Яна вже пропало, але виявити перед Сашком свою слабкість не хотів. Він обтрусив суху траву зі штанів і наблизився до Ромашки. Обережно погладив її по спині. Тварина стрепенулась, і повернула голову до незнайомця, та не відчувши жодної загрози, продовжила щипати траву. Янова долоня аж спітніла від страху, але переборюючи його, він не поспішав забирати руку. Якийсь час розглядав великі роги, до яких була прив’язана товста мотузка, потім погляд зупинив на вимені.

– А як вицідити з нього молока? – поцікавився Ян, приглядаючись ближче.

– Показати тобі я не зможу, боюсь, щоб вона мені зуби не вибила, – Сашко помацав щелепу рукою, мабуть, уже колись пробував. – Моя бабуся корів і козу доїть швидко, тільки дзвін у дійниці чути. Приходь під вечір до нас тоді й подивишся, як це відбувається. У нас ще є коза Машка, вона має скоро народити козенят, тому на пасовище її не випускають. – Ти козу теж зблизька не бачив?

– Бачив, але тільки в мультиках. Сподіваюся, вона не така велика, як корова? – посміхнувся Ян.

– Ні, вона зовсім інша. Розумна бестія і до того хитрюща, що аж дивно для тварини. Буде ходити слідом і сунути морду тобі в кишеню, поки не випросить хліба або шматочок цукру. Збитків від неї більше ніж користі, – міркував Сашко, мов дорослий.

– Чому ж ви її тримаєте, якщо від неї користі нема? – поцікавивсь Ян, бо в його розумінні люди з усього повинні мати вигоду.

– Бабуся до неї звикла і не хоче віддавати в чужі руки. Козячого молока якраз кішкам та собаці Бровкові вистачає, – розповідав Сашко про мешканців свого двору.

– А в моєї бабусі тільки кілька курок бігає в загорожі, та й то вона лякає нас, що скоро їх на бульйон заріже. Мені жаль їх, – зізнався Ян.

– За чим би ти падкав, адже птицю для того і вирощують. Коли твої батьки приносять з магазину курку і зажарюють, тобі ж не жаль її?

– Тих, чужих, я не знаю, а бабусиних можу погодувати з руки, погладити по спині. Курка довіряє нам, сподівається, що ми її не образимо, а тут раптом взяли й засмажили, – Ян скривився ніби його зуб заболів.

– Курка ж не така розумна, як ти, і, мабуть, не думає. В загорожі у нас ще дві клітки з кроликами стоять, так вони такі ненажерливі, що з’їдають по мішку трави за день, – вихвалявся Сашко.

– Кролики подібні до зайчат, мабуть, гарненькі й пухнасті, з ними гратися приємно… – позаздрив Ян.

– Ага, так уже й пограєшся! Вони, правда, дуже милі, але до рук не йдуть, бо бояться. Дверцята від клітки хоч би на хвилину залишив відчиненими, вмить розбіжаться, а тоді лови їх по городі, – розповідав сусід, пригадуючи, як уже таке колись із ним трапилося. – А чому в тебе ім’я не українське і не російське?

Тато пояснював, що назвали мене в честь його польського товариша, – повідав Ян. Йому частенько доводилося відповідати на таке запитання. – Тобі не подобається?

– Я звикну, – відповів Сашко, ніби від його думки щось залежало. – Подумав, що тебе Іваном назвали, а ти соромишся і навмисне так називаєшся.

– Можеш мене Іваном кликати, мені подобаються обидва імені, – погодився москвич, бо й, правда, ніколи не замислювався над своїм ім’ям.

Час на пасовищі минув швидко, і хлопці не помітили, як сонце вже опустилося за обрій. Чужих корів господарі відділили й погнали до села за залізницею. Намотавши мотузок Ромашці на роги, Сашко і собі поспішив додому. Маленький бичок брикався за матір’ю, і хлопці потішалися з його вибриків. Виявилося, що Сашкові родичі живуть на тій же вулиці, тільки кількома дворами дальше. Москвич не виявив бажання дивитись, як доять корову, але пообіцяв, що обов’язково зайде до них, тільки іншим разом.

Ян за вечерею захоплено розповідав бабусі, скільки цікавого він довідався лише за якихось півдня. Хвалився, що Сашко запрошував його в гості. Щоб зацікавити внука ще більше, бабуся надала йому можливість побувати у сусідів наступного дня. Тетяна Сергіївна попросила Яна принести свіжого молока, яке вона купувала в Коломийчуків. Втішений хлопець ухопив пакет зі слоїком і поспішив до сусідів, сидіти вдома без роботи йому ставало нудно. Всі були чимось зайняті, лише він тинявся, не знаючи, за що взятися.

Довгенько шпортався біля воріт, бо не знав, як відчинити хвіртку. А коли, нарешті, докумекав – аж зрадів, що не доведеться гукати когось на допомогу. На плетеній з лози лавці, що стояла біля будинку, Сашко та старша сестра Оленка наминали білий хліб зі свіжим молоком. Осторонь від лавки кішка з кошенятами вилизували вже порожню тарілку. Ян повідомив чого прийшов і з подивом спостерігав з яким апетитом вони їли. Відчув, що і в нього слини набралося повен рот, хоч досі до молока у нього була відраза.

– Спробуй, яка смакота, – Оленка встала, налила склянку парного молока і подала сусідові.

– Ти що!? Я молока не люблю! – хлопець наставив руки поперед себе і скривився так, ніби кислицю проковтнув. – Дивуюся, з яким апетитом ви його п’єте!

– А ти спробуй! Воно не таке, як у вашому магазині, – умовляла дівчина. – Це ж натуральне, без консервантів.

– Ні, ні! – заперечував Ян, але якби були ще хоч раз запросили, то, може, й спробував би. Але цього не сталося. – Мене бабуся за молоком прислала, – нагадав, чого сюди прийшов.

– Гаразд. Ідемо до хліва, і ти подивишся, як Ромашка віддає бабусі молоко, – запропонував Сашко, витираючи рота рукавом.

Переступивши через кошенят, що вляглися на доріжці й продовжували вилизуватися, хлопці зайшли за огорожу, в якій стояла прив’язана корова і жувала жуйку. На стільчику під коровою сиділа бабуся Женя, зав’язана білою хустиною. Побачивши внука Тетяни Сергіївни, вона попросила його нахилитися до неї. Тільки-но Ян присів навпочіпки, вона чвиркнула йому в обличчя молоком. Він витріщився на вим’я в бабусиних руках, з якого тоненькими цівками падало у відро молоко, а от звідки воно бризнуло на нього не второпав. Рідина залила йому очі, носа і потрапила навіть у рот. Почувши сміх бабусі та Сашко, Ян теж розсміявся.

– А тепер дивись, як усе відбувається, – серйозно сказала бабуся Женя. – Можу дати спробувати доїти корову, але ти такий кволенький, що в тебе сил замало. Якщо не будеш пити молока, то таким і залишишся. Зі Сашка бери приклад, він скоро богатирем стане.

Ян присів навпочіпки і уважно спостерігав за вправними і сильними руками літньої жінки, яка заради внуків взяла на себе важкі клопоти по догляду за худобою. Монотонне дзвінке дзюрчання падаючого струменя молока в дійне відро заколисувало хлопця, а приємний запах лоскотав ніздрі. «Прийду додому і спробую його випити, може, воно не таке, як у школі дають», – вирішив Ян, переборюючи у собі придуману огиду до молока.

Закінчивши доїння, бабуся Женя через марлю процідила молоко в трилітровий слоїк, принесений хлопцем, і поставила його в пакет.

– Дивися не впусти, а то розіллєш, і Ромашка образиться, що ти її працю змарнував! – попередила бабуся.

Слоїк із молоком виявився досить важким для Яна. Він вдень спостерігав, із якою легкістю Сашко ніс мішок із травою і лише тепер зрозумів, що в того сил більше. Боявся, щоб пакет не вислизнув із рук, бо потім усі насміхатимуться з його безсилля. Ледве доніс до своєї хвіртки. Поклав пакет із молоком на землю і хотів відпочити, але з кущів вибіг великий незнайомий пес. У пошуках їжі їх безпритульних багато тиняється на дачах. Колишні хазяї погралися маленькими цуценятами, а коли вони підросли, вивезли сюди гинути від голоду. В теплу пору року дачники підгодовували бездомних, тому собаки доброзичливі до людей, надіючись отримати щось їстівне. Ян цього не знав і не на жарт перелякався, коли побачив, що великий пес прямує просто до нього. Швидко потягнув хвіртку на себе, забувши, що біля ніг стоїть слоїк із молоком. Від дзвону розбитого скла страх відразу кудись зник, але на зміну йому прийшло почуття провини. З дірки в пакеті струмочком потекло молоко і пес, забувши про Яна, не поспішаючи, хлебтав ці ласощі.

– Чому так довго? – почув з двору голос бабусі. – Собаку підгодовуєш? Дивись все не віддай, а то нас залишиш без молока.

– Уже залишив ... – тихо промовив онук і підняв угору пакет із битим склом.

– Ох, і роззява ж ти! Нічого не можна серйозного доручити. Коли ти розуму наберешся? – махнула рукою бабуся і зайшла в будинок.

Після того сумного випадку скляного посуду Янові більше не доручали. Воду від джерельця приносив у пластиковому бідончикові, а молоко – в пляшках від мінеральної води.

Дні потекли швидко, і не вистачало часу ні на позакласне читання, ні на математику. Ян часто навідувався до Сашка на пасовище, особливо в ті дні, коли той погоджувався наглядати за сільською худобою. Часто там залишали стриножених коней, і хлопці неодноразово намагалася осідлати їх, але не звикла до наїзників тварина, швидко звільнялася від нав’язливих пастухів. Одного разу Сашко звалився просто кобилі під ноги і сильно забився.

– Не вийдуть із нас мушкетери, – зробив висновок він, потираючи потовчене місце. – Йдемо краще до козлика, він маленький, і падати з нього не високо.

Ян підкорявся волі товариша, вважав, що той кмітливіший і вигадливіший до сільських розваг. Підлітки по кілька годин на день вчили цапка битися. Коза Машка ще минулого місяця народила двох здорових козенят: козлика Тимка і кізочку Голубінку. Ім’я новонародженій таке дали через її блакитні очі. Не одна дівчина позаздрила б, побачивши, як кізка закриває їх довгими віями. Бабуся Женя називала її «моя красуня» і пестила, мов дитину. І характером кізка була ніжна і слухняна, не така, як цапок. Може тому, що хлопці прищеплювали Тимкові крутий бійцівський норов. Щойно на голові у нього прорізалися ріжки, як хлопці вирішили зайнятися його вихованням і навчали битися. Сашко чіплявся цапкові за роги, ставав навкарачки перед ним, і лоб в лоб боровся: хто кого зрушить із місця. «Баран, баран буц!» Сашко колись таке бачив, коли приїздили до дядька в гості, а його синок тоді лише починав повзати по підлозі. Бабуся Женя ставала біля нього на коліна і своїм чолом торкалася чола малого, весело примовляючи: «баран, баран, буц!»

Козликові не подобалося, коли його відлучали від матері й сестри, примушували боротись.