Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

Галина сиділа біля вікна й захоплено спостерігала за зміною краєвидів. Гірко посміхнулася, зауваживши, що життя вже минає, а вона так і не бачила світу. Не пощастило об'їздити навіть свою країну, і тепер шкодувала, бо не буде з чим порівнювати.

А скільки таких, як вона? Звикли до свого болота й думають, що воно - найкраще. І те багно засмоктує людину так, що вибратися з нього не кожному було під силу. А може, вона й не намагалася, поки не почала захлинатися? Та всьому буває кінець, і людському терпінню також.

У невеличкому маршрутному таксі туристів із України привезли до кордону з Італією, і водій повідомив, що до призначеного місця вони мусять добиратися з іншим шофером. Зробив кілька настанов, попрощавсь і поїхав. Пасажири тихо обурювались, але вголос показати невдоволення не наважилися. Чули про випадки, коли людей повертали назад від митниці, бо документи виявлялися несправжніми, і тоді прощайте, рожеві мрії. Тому зараз була тільки одне бажання - якнайшвидше перетнути кордон. У новій машині залишилися чотири жінки. Дивно, що всі були мовчазні, ніби боялись одна одну. Галина пригадала, як їздила з учнями в Кам'янець-Подільський на екскурсію. Веселощі, сміх і бажання виговоритися переповнювали душі людей. Майже кожен, залишивши рідний дім, потрапляє в інший світ і ніби звільняється від пут. У цій подорожі - все навпаки. Всі були неговіркі й зажурені. Жінки відмовчувались й про справжні наміри подорожі між собою не говорили. Боялися, щоби не підслухали їх розмови й не зупинили на кордоні, або просто не довіряли одна одній. На туристів вони зовсім не виглядали: бідно одягнені та перелякані.

Із тривогою спостерігали за торгом водія з чужими людьми. Галя почувалася легенькою пилинкою, на яку кожен може дмухнути і кинути в прірву. Після того, як їх уже передали іншим посередникам, жінки стривожилися, бо це були незнайомі чужі люди. Зв'язок із рідною країною враз обірвавсь, і душу охопив жах. За короткий час, що тільки не спадало на думку! Стояли окремо групою і чекали вирішення своєї долі. Нарешті підійшов незнайомий чоловік і українською мовою сказав доплатити ще по 50 доларів. Напускав туману в голову і переконував: водії на митниці мусять давати хабара, щоби без зайвих запитань перетнути кордон. Жінки ніби під гіпнозом лізли до своїх сховок і відраховували гроші. Віддавали їх із великою неохотою, бо кілька зелених папірців у кишені дарували невеличку впевненість у завтрашньому дні. Тільки-но розрахувалися, машина вирушила в дорогу. Перед очима стелилася дорога до великої Європи. Не розбещена туризмом Галя відразу вловила велику різницю між країнами. Порівнювала наші, зарослі бур'янами, поля і чепурні садиби. Таки варто кудись поїхати, аби порівняти своє життя з іншим.

В Італії жінки повиходили у різних містах, бо вже мали з кимось домовленості, дехто їхав не вперше, і Галина Ковальчук залишилася одна з памажирів.

Приїхали до Риму вночі, й там їй сказали, що далі нею не опікується вже ніхто.

- Мені ж фірма обіцяла роботу на три місяці, - почала гніватися Галина.

- Обіцяли не ми, а ті, які це робили, вже давно вдома… - повідомив насмішкувато чоловік, котрий сидів за кермом. - Який дурень на короткотермінову візу міг ще й роботу обіцяти?

Водії зрозуміли, що жінка вперше в Італії, тому пожаліли її. Висадили біля Української греко-католицької церкви і сказали, що у вихідні тут збираються українці, може, вони допоможуть знайти роботу.

Місто вночі освітлене, наче вдень, і навколо ростуть пальми, яких Галя ніколи не бачила, хіба що в кіно. Дуже багато зелені й квітучих дерев, краса дивовижна... Але нічна реклама справила таке гнітюче враження, що хотілося кричати. Сором за свою країну роздирав душу. Навіть в обласному центрі ліхтарі на центральних вулицях світять тільки де-не-де, решту вулиць темні, хоч око вибери. А в селах світло подають у відведені години, тоді, коли треба спати. Про освітлені вітрини крамниць нічого й мріяти. А колись же було... То що ж коїться в державі? Згадала, що вона не вдома, й охопив страх. Як же діяти далі?

Підійшов поліцейський і щось наказав. Нічого не розуміючи, Галина вийняла паспорт. Італієць подивився, що вона недавно перетнула кордон, і засміявся сам до себе. Потім показав рукою на парк, мовляв, іди, і не мозоль очі. Галина взяла сумку й подибала до найближчої лавки. Після того, як поліцейський відійшов, її охопив ще більший страх. Як має спілкуватися з людьми і як шукати роботу, коли не знає мови? дістала рештки їжі й трохи втамувала голод. Послухала, дурна, чоловіків і мало харчів узяла, тепер чекай, поки тебе хтось нагодує... Решту ночі просиділа на лавці, ніби й не холодно, але тремтіла. Насилу дочекалася ранку і, тільки-но відчинили ворота, пішла до церкви. Вже не пам'ятала, коли була в храмі, й тепер не сміла просити в Бога допомоги. Жодної молитви не вміла і навіть не знала, як там поводитися. Почекала, поки підійдуть люди, разом із ними зайшла і старалася робити те, що й вони. Молилася своїми словами і просила в Бога пробачення, що прийшла до нього тільки тоді, коли біда змусила. Після Служби Божої підійшла до невеликого гурту жінок, які розмовляли українською мовою, і почала цікавитися, де можна знайти роботу.

- Запитуйте, може, хоч вам поталанить, бо я вже другий місяць нічого не знаходжу, - сказала худа білявка.

- А де ж ви спите, й харчуєтеся? - запитала Галя. - І де можна купити посібник, щоб вчити мову?

- Підійди до священика й скажи, що тільки-но приїхала, можливо, він тобі чимось допоможе, - порадила інша.

Галя виклала священикові своє прохання. Він співчутливо подивився на неї і запитав:

- Ким ти працювала в себе на батьківщині?

- Вчителькою рідної мови.

- Нехай уже прості люди не розуміють, але ж ти повинна знати, що нелеґально, та ще й без знання мови, жити не можна. Ви там усі, напевно, звикли не виконувати законів і думаєте, що всюди так... Якщо ти в державі легально, то ти людина, а нелеґал - то раб. Посібник з італійської я тобі дам. А ще при карітасі монахи раз на день роздають їжу, тільки піди й зареєструйся в них. Є при карітасі й кімната для гостронужденних, але бажаючих дуже багато, тому надіятися на неї не варто. Почекай до неділі, тоді буде більше людей, і може, хтось тобі щось порадить, - сказав він і подав італо-російський розмовник.

Вийшла на вулицю й пішла розглядати місто. Наших людей там одразу видно по рябих сумках та неквапливому ходінні. Заглядала до кав'ярень і питала, чи нема роботи, але її всюди відганяли, мов набридливу муху. Галина нічого не розуміла, що їй пояснювали. Згадала, що забула зареєструватися на одноразовий обід, і повернулася до карітасу. Сьогодні всі обіди вже роздали, і її записали лише на завтра. Куди піти ночувати, щоб поліція знову не чіплялася? Ходила по місту, всюди така краса, а вона не може нею любуватися, бо страх перед невідомістю полонить душу.

Зайшла в парк і побачила пам'ятник Тарасові Шевченку. Підійшла до нього - наче рідну людину зустріла. Чи думав ти, поете, що будеш своїх земляків вітати, далеко від рідного краю? Тебе гонили з рідної землі по засланнях, а ми добровільно покинули її, і шукаємо щастя по світах. Постояла трохи, і горохом покотилися сльози. Щоб люди не зглядались, швиденько витерлася і відійшла в бік.

Недалеко на лавці сиділи дві жінки, дуже схожі на наших, і Галя підійшла, привіталася й вони відповіли українською мовою. Галя дуже зраділа, і підсіла до них.

- Ти, мабуть, недавно приїхала, бо ми тебе не бачили... Ми з Тернополя, а ти звідкіля?

- Я ваша землячка, тільки з району, і звуть мене Галею...

- Це Марійка, а я Світлана. Розкажи, які новини вдома, бо ми вже тут другий рік...

- І що, ходите й роботу шукаєте? - вихопилася Галя.

- Робота то є, то її нема, і коли нема, перебиваємося, хто як може, - сказала Світлана.

- А де ж ви ночуєте? - запитала нетерпляче Галя.

- Є в нас одне місце недалечко, і ми там за кілька десятків лір ночуємо, але вранці мусимо звідтіля йти. Якщо ти не маєш де переночувати, то візьмемо тебе з собою. А гроші в тебе є?

- Маю ще 50 доларів...

- Цих грошей надовго не вистачить, але якщо буде треба, то ми тобі позичимо трошки, поки знайдеш роботу.

- Я вам така вдячна, - сказала Галя. - Лячно самій в чужому місті...

Дочекалися вечора, і пішли на той нічліг. Зайшли в напівпідвальне сире приміщення, в якому було вже багато різних жінок. Дівчата оплатили за Галю нічліг, і підвели в кут до брудного умивальника, щоб помилася.

- Тільки скоріше, бо інші займуть твоє місце, і не будеш мати, де лягти, - попередила Марійка.

Галя швиденько помилась, і присіла біля дівчат.

- А спати на чому будемо? - тихенько запитала Галя.

- Там, де стоїмо, просто на підлозі, одна біля одної, - засміялася Марійка.

Галя більше нічого не хотіла запитувати, для першого дня і так багато негативної інформації. Лежати було незручно, та ще в приміщенні стояв такий сморід, що ледь стримувала блювоту. Від однієї думки, що так може тривати довго, її охоплював жах. Та не встигла добре заснути, як їх розбудили і вигнали на вулицю. Дуже хотілося їсти, і вона пішла поміняти доларову купюру, щоб розрахуватися з дівчатами і щось купити перекусити.

До неділі залишалося два дні. Галя сиділа в парку і вчила італійські вирази. Картала себе, що не послухалася чоловіка, і не зайнялася цим раніше. Грецьку трохи вчила, але вона тут не знадобилася. Ночувати ходила дві ночі в той же напівпідвал і бачилася з дівчатами. Напередодні Марійка познайомилася з якимись людьми, і ті запропонували їй роботу, але поділитися інформацією вона не спішила.

В неділю українці заповнювали церкву, а після Служби всі йшли в парки, збиралися купками, сідали й розмовляли. Обмінювалися новинами з рідного краю і скаржилися на синьйорів. Туди приїздили українські автобуси та буси, які привозили і забирали земляків. Заробітчани передавали додому листи, гроші й пакунки, приносили свої харчі, щоб пригостити один одного.

Зупинившись поодалік від однієї з таких груп, Світлана сказала Галині:

- Сюди прийшла українка, яка вже давненько живе в Італії й інколи допомагає землякам знайти роботу. Кажуть, що іноді обманює, але точно я не знаю. Якщо хочеш, покажу її тобі...

- Хіба в мене є вибір? Покажи, може, якраз допоможе, - погодилася Галя.

- Он та, в синій сукні з вирізом, - кивнула головою Світлана, і відійшла.

З поведінки було видно, що жінка почувається досить впевнено, бо щось весело розповідала своїй супутниці та з цікавістю зиркала на перехожих. Галя привіталася, запитала, чи не може синьйора їй допомогти. Жінка була задоволена, що її назвали синьйорою, і відразу ж дала свій номер телефону, щоб Галя могла з нею зв'язатися. Запропонувала зателефонувати через два дні й запитати Любу, і відразу попрямувала до авто, що стояло неподалік.

В очікуванні того дзвінка Галя пильнувала тільки обіду, що давали при карітасі. Дуже хотілось їсти, гроші берегла на нічліг, бо ж, невідомо, скільки ще доведеться тут пробути. Призначеної години Галя зателефонувала, і їй відповіли українською мовою. Покликали Любу, і та радісно запропонувала:

- Пані Галю, є робота в однієї синьйори, і зовсім не важка. Там не обов'язково знати італійську мову, але за це місце мусите заплатити мені одним місяцем роботи в тої синьйори. Якщо погоджуєтеся, тоді записуйте адресу...

Галя погодилася, бо вже чула, що за роботу потрібно платити тому, хто допоміг її знайти. Українці заробляли гроші на своїх земляках. Більше половини наших жінок-заробітчан, які були ще порівняно молодими і гарними, з часом знаходили собі синьйорів, і жили з ними. Ці синьйори були родом з інших країн, тобто для корінної Італії - люди третього сорту, але вже мали тут офіційний статус. Великих грошей заробити тут не змогли і, щоб вижити, шукали собі українок. Слава про терпеливих і роботящих українок сягнула далеко за межі нашої України. Мовляв, вони невибагливі, добрі коханки, смачно готували їсти і не потребують служниці. Багато чоловіків-невдах шукали собі саме таких жінок. Дають їм трохи грошей, щоб дітям відсилали, але на роботу забороняють ходити. Жінки, помучившись по нічліжках, як Галя, скоро погоджувалися на таке життя і поступово звикали з ним. Вдома чоловік нічого не приносить додому, а тут хоч щось дає...

Деякі пробували заробити на своїх же українцях, користуючись їх безпорадністю та незнанням мови. Навчившись читати італійською, вони шукали оголошення в газетах, потім перепродували адреси землякам. Одним словом - бізнес.

Ще до вечора Галя знайшла запропоновану адресу, і подзвонила у великий будинок. Жінка середнього віку відчинила двері й впустила її у великий коридор. Відвела до ванної кімнати, ламаною російською мовою веліла роздягнутися і викупатися. На вішаку для неї вже був приготовлений старенький, але чистий одяг покоївки. Паспорт відібрала, і сказала, що виходити за межі будинку Галині не можна, навіть у неділю. Пояснила, яку роботу вона має виконувати. На вечерю дала склянку соку і провела у відведену кімнату, де стояло тверде дерев'яне ліжко.

Галя зраділа, що опинилась у чистому ліжку, і одразу заснула. Прокинулася від стуку в двері. Синьйора Ірена висловила своє невдоволення, що покоївка довго спить, зі сходом сонця вона повинна вставати і працювати. Будинок був великий, приблизно 200 - 250 квадратних метрів, лише кухня мала площу не меншу, ніж уся Галина хата. Жили в ньому синьйори Ірена та її чоловік Андреа. Певний час тут покоївки, мабуть, не було, бо всюди рясніли порохи, тому господиня й хотіла якнайшвидше розпочати прибирання. Розповіла, що і як треба робити, та й поїхали з чоловіком на роботу.

Галина працювала до обіду, і відчула, що в голові паморочиться від голоду. Пішла на кухню в надії щось там знайти, може, господиня залишила для неї поїсти. У холодильнику лежало два апельсини і на тарілці - купка варених макаронів. Більше ніякого знаку, що тут люди живуть і харчуються. Галя не посміла без дозволу навіть ті апельсини взяти. До вечора, голодна, просто вибилася із сил, і присіла відпочити, коли на порозі постала синьйора.

- Чому це ти не працюєш, коли ще сонце високо? - сердито запитала вона.

- Я хочу їсти, - жалібно сказала Галя.

- А тобі того мало, що я залишила?

- Я не бачила нічого того, що ви залишили...

Господиня заглянула в холодильник і, побачивши незайману їжу, задоволено посміхнулася.

- Те, що в холодильнику, все твоє, - сказала вона.

Удвох із чоловіком пішли на другий поверх. Галя гірко посміхнулася. За кілька хвилин проковтнула холодні макарони і тільки збудила апетит, але більш нічого не було. Як людину скрутити в баранячий ріг? Не дати їй їсти, і вона все робитиме. Так тривало майже тиждень, і Галя подумала, що на такій їжі вона довго не витримає. Сказала про це синьйорі.

- Харчування дорого коштує, я тобі додам їжі, але вирахую із заробітку, -процідила вона крізь зуби.

Галя погодилася на такі умови, бо подумала, що вже все до блиску випуцувала, і надалі буде легше працювати. Подивилася на себе в дзеркало, і неприємно стало. Фігура в неї стала, як у школярки восьмого класу, тільки обличчя зробилося зморшкуватим.

На вихідні хазяї їздили відпочивати на природу і Галя мала можливість й собі присісти, щоб обміркувати чому сталося так, що вона змушена була залишити рідний дім з родиною і податися в світи шукати щастя. Здому приїхала недавно, але вже засумувала за всім, що там залишила.

... Навчальний рік розпочався з розгону, який влаштувала директор школи Лариса Миколаївна. Класи відремонтували не однаково. Там, де класними керівниками були молоді вчителі, гарно побілили й пофарбували, а вікна милували новими шторами. Зробили це за рахунок батьків, і деякі з них скаржилися, що не мають грошей дітям на молоко, а класні керівники вимагали грошей на оновлення приміщень. Школа отримала для ремонту дуже мало коштів і директор наказала збирати гроші з батьків. Галина Павлівна також оголосила батькам про необхідність підсобити з ремонтом, але гроші принесли тільки кілька учнів. Тих коштів вистачило якраз на закупівлю фарби. Решта батьків відмовилася дати гроші, мотивуючи матеріальною скрутою. Галина більше не вимагала. Попросила чоловіка, щоб допоміг, прийшли деякі батьки й учні. Зробили, як завжди, косметичний ремонт, і зачинили свій клас. Тепер Лариса Миколаївна на педраді сказала, що Галина Павлівна не вміє працювати з людьми і не розуміє вимог часу. Після того засідання, Галина подумала, що це вже точно настав її час шукати роботу в іншій школі. Обновився вже майже весь педагогічний колектив, і за словами директорки, лише кілька вчителів не давали змоги здійснювати в школі "нововведення". Що то за нововведення, Галина так і не зрозуміла, бо Лариса Миколаївна планами не ділилася. Галя подумала, що цей рік вона, може, ще витримає до кінця, а влітку потрібно думати про іншу роботу, не дочікуватися, поки виженуть.

Перевіряючи вдома учнівські зошити, крадькома вчила грецьку мову на всяк випадок. Але старалася робити це тоді, коли поруч не було чоловіка і сина. Не хотіла зайвих балачок у хаті, бо їх і так вистачало. Чоловік Микола ходив на якісь тимчасові роботи і приносив додому новини, що он того знайомого жінка стільки-то прислала з-за кордону грошей, а іншого стільки-то. Складалося враження, що чоловіки гордилися своїми дружинами-рабинями і не задумуючись пропивали гроші, які вони заробляли. Одиниці добудовували хати, чи починали зводити нові. Більшість, купивши машини, шлялися до чужих жінок і пропивали ті заробітки. Мотивували свої вчинки тим, що їх жінки все одно сплять із синьйорами, а чому вони собі не можуть такого дозволити? Але рідко якому чоловікові не подобалися такі заробітки, і він повертав дружину додому. Найбільше страждали діти, бо сім'ї часто розпадалися через пиятики батьків. Матері залишалися за кордоном, а дітей виховували дідусі й бабці. В такій родині дитина виростає морально обділеною, навіть якщо вона сита й одягнена. Це дуже добре розуміла Галя.

Забезпечені діти не хотіли вчитися, вважали, що батьки мають чим заплатити за інститут, і вони в нього й так потраплять. У класах діти поділилися на дві групи: одна із забезпечених дітей, інша - з бідних. Одна група зневажала іншу, і все через гроші. Але найбільше обдаровані були в другій групі, бо там діти мріяли самі чогось домогтися в житті, якщо цього не змогли їх батьки. Чи зможуть вони це зробити, покаже тільки час.

Останню крапку в Галиних роздумах поставив випадок, що трапився в школі. Напровесні прибирали шкільну територію. Учні молодших класів збирали папірці й, вийшовши на вулицю, не тільки працювали, а й забавлялися. Деякі вихвалялися обновами, що мама прислала, й пригощали товаришів цукерками та жуйками. У маленької Наталочки тато загинув, і мама залишилася з двома дітьми сама. Часто хворіла, не мала постійної роботи. Достатком у їхній хаті й не пахло, тому діти були скромно одягнені, й не завжди ситі. Після того, як шкільна форма стала не обов'язковою, в класах відбувався ніби показ мод. Найбільше страждали ті діти, які своєї старої шкільної форми не могли скинути й досі. В їх душах поступово зароджувався комплекс неповноцінності, і виникала ненависть до тих, які були добре одягнені. Після згаданого прибирання території діти побігли на наступний урок, повикидавши на сходах жуйки. В Галини уроків більше не було, і вона саме виходила зі школи. Побачила Наталочку, яка зупинилася перед входом і чомусь не поспішала за дітьми. Дівчинка почала збирати в папір ті жуйки.

- Наталочко, навіщо ти їх підбираєш, тебе діти не пригостили? - стала над нею Галина Павлівна.

Дівчинка почервоніла і хутко заховала папір у кишеню.

- Ні, але мені дуже хочеться. Мама ніколи не купує, бо в неї нема грошей.

- Та ж ті жуйки брудні, в них багато мікробів. Ти захворіти від них можеш, а де мама гроші візьме, щоб тебе лікувати?

- Я їх вдома помию, і потім буду жувати, - ніяково виправдовувалася дівчинка.

- Вони будуть уже не смачні й дуже шкідливі, тому викинь їх, а я тобі завтра куплю цілу коробочку. Тільки ти мені пообіцяй, що такого більше ніколи не робитимеш. Навіть якщо бідна, будь гордою і не принижуйся, бо як діти побачать, то ще більше з тебе насміхатимуться, - попросила Галина Павлівна, погладивши дівчинку по голові.

Наталочка витягла згорнутий папір, і викинула жуйки в корзину для сміття.

- Я більше не буду, - пообіцяла вона і побігла на урок.

- "Невже і мої онуки будуть такі бідні, як оця дитина?" - подумала, йдучи додому Галина. - Ні, вона того не допустить. Може, чоловікові і байдуже, а їй - ні.

Вдома заявила, що після закінчення навчального року вона може їхати за кордон. Миколі повторювати не треба було. Він пообіцяв одразу зайнятися організацією поїздки.

Галина наступного дня відкликала Наталочку, і дала їй обіцяні жуйки.

- Я розповіла мамі про вчорашню розмову з вами, і мама також купила, - сказала ніяково дівчинка, подякувала, але жуйки взяла.

Після закінчення навчального року Галина попередила директора, що здала документи для отримання візи, і збирається за кордон. Микола довго шукав фірму, яка могла виробити документи для поїздки в Грецію. Сестра Леся конкретно нічого не обіцяла допомогти. Та це й зрозуміло, бо робота сьогодні є, а завтра її може не бути. Нехай Галя приїздить, а потім уже будуть думати разом.

- Я позичив в одного колеги під проценти гроші на твою поїздку, і знайшов фірму, яка бере на сотню дешевше, ніж інші, - сказав Микола. - Аби не казала потім, що я тобі нічим не допоміг... Ти їдь і працюй, за нас не переживай. Віктор за той час в армії відслужить, а я повіддаю борги і заготовлятиму матеріали на будівництво хати. Не будемо ж ми в цій старій доживати, може, скоро приведе син невістку? Як тільки грошей трохи наскладаємо, тоді й повернешся, - повчав чоловік, наче лише тепер зрозумів, що більш як за половину життя ще нічого не зробив, і тепер дружина має вирішити всі проблеми, поїхавши за кордон.

Микола так упевнено розподіляв ще не зароблені гроші, що Галю взяв сумнів. Мало вірила в щирість чоловікових слів, але хотіла допомогти молодшому синові. Та й Максим, може, ще повернеться додому. Поїхала перед далекою дорогою до матері й шваґра Руслана, щоб детальніше розпитати про Лесю.

- Нічого зайвого не бери і харчами не перевантажуйся, бо зразу буде видно, що надовго зібралася. Леся тебе в Афінах зустріне й забере до себе, а потім допоможе знайти роботу. Ти вчи мову, тоді легше буде. Скажи Лесі, нехай там не засиджується, тут є багато роботи, а всіх грошей все одно не заробить. Я вже дуже скучив за нею, і не хочу її заробітків. Може, тебе послухає, бо на мої прохання не зважає, - просив Руслан.

- Якби мені Микола хоч раз так сказав, я б ніколи не поїхала, - з жалем підсумувала на прощання Галя.

Страшно було навіть думати, що скоро доведеться залишити любиму роботу і дорогих їй людей. В останні дні перед від'їздом Галина завершувала хатні справи, яким не видно було кінця. Микола був такий ласкавий, що аж насторожувало. Скільки років прожила в старій чоловіковій хаті, а вона так і не стала рідною, хотілося своєї, власної. Мабуть ми така нація, що цінуємо тільки своє власне.

Прийшли призначеного дня в офіс фірми, що взялася виробити візу на екскурсію до Греції, а там повідомили, що їм відмовили. Мабуть у посольстві не повірили, що вчителька має за що ще й у туристичну подорож їхати. Але фірма старається задовольнити потреби своїх клієнтів, і пропонує виробити візу до Італії. Зараз там заробітки вищі й у фірми кращий шанс отримати ту візу... Пообіцяли, що в Італії Галину зустрінуть і на три місяці забезпечать роботою... Віза тільки на десять днів, а далі клієнтка сама зорієнтується, повертатися їй додому чи залишитися нелегалом. Крім візи до Італії, треба купити ще шенгенвізу, бо шлях лягає через кілька країн. Але за це необхідно доплатити ще кілька сотень доларів. Грошей не було, і Микола з Галею пішли кланятися до Руслана. Той вислухав їх, вийняв гроші й порадив:

- Бери більше, щоб на дорогу мала, невідомо що там тебе чекає...

- Вона ж на заробітки їде, а боргу вже чимала сума назбиралася! - сердився Микола. - Якщо завернуть, то як ми тоді розрахуємося?

- Не слухай його, я тобі подарую, якщо не зможеш віддати. Бери і заховай подальше. А тебе, Миколо, я ніяк не можу зрозуміти: хочеш рибку зловити і ніг не замочити. Такого не буває. Жаль, що ви з Лесею не зустрінетесь, удвох було б веселіше, - сказав на прощання Руслан.

Вийшли з хати і Галину не покидала думка про Руслана, що хоч сестрі пощастило на доброго чоловіка. Віднесли у фірму гроші, й через тиждень Галя вже їхала до Італії...

Сидячи на лавці спохватилася, що пора повертатися до свого господаря. Інша пішла б знайомитися з містом, тут є що подивитися, а вона ніяк ще не могла змиритися з тим, що з нею сталося. Чим більше заглиблювалась у роздуми, тим більше вони ятрили душу. Засинала втомленою і бачила тривожні сни, від яких вранці боліла голова.

Минув рівно місяць її перебування в цьому будинку, і синьйора закликала Галю до кабінету. Поклала перед нею ліри, еквівалентні 100 доларам, і повідомила, що вона їм не підходить, тому завтра вранці щоб і духу її тут не було. Решту заробітку вона віддає Любі.

Отак Галю вперше "кинули" на грішну землю. Почалися нові поневіряння в пошуках роботи. Вони тривали майже три місяці. Додому повернутися не було за що, коштів на прожиття також не мала. Ночами з кількома такими ж жінками пильнували біля ресторанів контейнери, в які викидали добротні харчі, але з простроченим терміном зберігання. Аби не померти з голоду, людина на таке приниження йде, що потім, коли минає цей період, не вірить, що вона на таке здатна.

Осінь в Італії не така холодна, як в Україні, але ночі холодні, й Галя простудила сечовий міхур. Різкі болі внизу живота не давали змоги відійти від туалету. Скоро піднялася температура, і Галі стало ще гірше. Співчуваючих багато, а конкретно допомогти їй ніхто не міг. Не було змоги помитися і лягти. Вона прийшла до церкви, й сіла біля дверей, паспорт поклала в праву кишеню, аби легко знайшли, якщо з нею щось станеться. Відвідувачі довго приглядалися, співчували жінці й розуміли її стан. Наважилася підійти молода жінка, і запропонувала їй звернутися до гуманітарної комісії при карітасі. Папа Римський виділяє гуманітарну допомогу для бідних людей, і церква створила у Римі низку філій. Карітаси -це гуманітарні центри при церквах. Там є одна-дві кімнати з ліжками, дуже чисто, і надають безкоштовну медичну допомогу. Але в цих кімнатах десяток-другий ліжок, а бажаючих сотні. Тому якщо й поселяють людину, то лише на кілька днів, потім ще комусь допомагають. Щоб поспілкуватися з членами комісії, потрібно знати італійську мову, а Галя вивчила ще мало слів і спілкуватися не могла. Погодилася ця незнайома жінка піти з Галею на комісію, щоб пояснити біду, яка сталася з нею.

Члени комісії уважно поставилися до її проблеми, і направили Галю до лікаря в сусідню кімнату.

За столом сидів дідусь років 85. Яку душу і совість мав цей чоловік, котрий у такому віці хотів допомагати бідним людям? Він вислухав жінок і сказав до Галі:

- Ви погано виглядаєте, а чому невідомо. А коли не знаєш, яка хвороба, то які ліки можна призначати? Я дам направлення в лабораторію, ви здасте аналізи, щоб знати чого потребує ваш організм.

- У мене нема грошей на аналізи, - похнюпилася Галя.

- Там не треба грошей, тільки підіть туди завтра раненько, - пояснив він і намалював схему маршруту, як знайти лікарню.

Вранці Галя до лікарні поїхала вже сама, і пройшла обстеження за 46 пунктами. Наступного дня отримала результати і принесла старенькому лікареві. Він поселив її вже у той карітас, але вдень там лежати не можна. Лікар ознайомився з аналізами, взяв Галю за руку, і ніжно погладив.

- Ти така хвора, і який же з тебе працівник? Не маєш чоловіка, що мусиш їхати в іншу державу на заробітки? Якщо втратиш решту здоров'я, то нічого не захочеш. Я тобі виділю ліків, щоб ти поправила здоров'я, але треба щей трохи полежати, і вигрітися, - порадив він.

- Полежати нема де, бо в карітас мене лише на кілька днів поселили, - сказала Галя. - Але я задоволена й тим… Щиро дякую вам за турботу.

- Я поговорю в комісії, може, ми вас хоча б на тиждень в інше місце переселимо, щоб підлікувалися, - пообіцяв лікар.

Галя вийшла від нього і чомусь згадала задоволених лікарів з України. Клятва Гіппократа ніби всюди однакова, але дуже різне ставлення до людей. Наші лікарі спочатку кидають погляд на кишеню пацієнта, а вже потім на обличчя. Чиста білизна, і можливість помитися, нагадали Галі, що життя ще не закінчилося, тільки потрібно якось пережити тяжкий період. Чи думала вона, що доведеться так побиратися? Життя було розплановане на багато років наперед, а зараз не знаєш, що тебе чекає завтра. Раділа, що є хоч невеличка можливість перепочити. Прийняла ліки і поринула в глибокий сон.

Вночі до Галі підійшла монахиня, яка тут прислужувала, і наказала йти за нею. Мовчки зібравши свої речі Галя пішла слідом за монахинею і сіла в спеціальну криту машину. Їхали довго, і вона вже подумала, що, напевно, зовсім з міста виїхали. Боялася, що кудись відвезуть, і ніхто не знатиме, куди вона поділася. Переїхали через якийсь пост і зупинилися біля ошатного невеликого старовинного будинку. На вході могла б прочитати, що то за будинок, якби вміла, і тоді б зникло багато запитань. Галю провели через довгий коридор у невеличку кімнатку, де одне ліжко було вже зайняте, а одне - вільне. Саме на нього вказала Галі монахиня і розвела руками, що мовляв, все, що можемо зробити. Попрощалася і поїхала, а Галя почала роздивлятися куди її привезли. Стеля висока, на вузьких вікнах решітки, що ховалися за шторами. Ліжка сучасні й чисті, проте умивальника вона не побачила.

Скоро в кімнату зайшла жінка, котра, як з'ясувалося, тут проживає. Довідавшись, що Галя з України, незнайомка повідомила, що вона родом з Білорусії. Дуже зраділа, що хоч поговорити буде з ким, бо досі тут мешкала жінка з Африки. Чи думала Галя, що буде лежати на одному ліжку, де раніше спала африканка? Чим же вона тепер відрізняється від неї? Колись нам втлумачували, що ми живемо краще за всіх і повинні гордитися своєю країною. А чим гордитися тепер? Ми живемо гірше від багатьох народів. Тому й змушені тинятися по світах у пошуку заробітку. Від таких думок ставало моторошно. Треба стримувати свої амбіції, бо можна розум втратити, і тоді вже ніяких заробітків не потрібно буде.

Порозумітися жінкам було легко, і вони скоро розговорилися. Галя дізналася, що білоруска Катя живе тут вже другий тиждень. Її також привезли сюди з високою температурою, щоб вона поправилася. Це лікарня для душевнохворих, які тут довго перебувають на лікуванні й вільно ходять по коридорах. Вони не страшні, але всерівно потрібно остерігатися, коли виходитимеш з кімнати. Держава, мабуть, добре ними опікується, що за їх рахунок можуть ще й підгодовувати таких, як Катя і Галя.

В кімнату хворим жінкам приносили їжу і медикаменти. Для задоволення природних потреб доводилося проходити через увесь коридор у віддалену кімнату. Гігієнічна кімната була загальною для всіх. Тому Галя і Катя постійно зустрічалися з душевнохворими чоловіками і жінками. Проте хворі поводилися сумирно, і тільки розглядали новоприбулих жінок, видно, вже привикли постійно бачити чужих. За територію виходити не можна було, та й лікарня була розміщена на околиці Риму. Хворих вигулювали в саду за будинком і можна було вийти роздивитися навколо, але з температурою туди йти не хотілося. Ліки давали ефективні й обидві жінки почали скоро поправлятися. Але не давали спокою думки про те, що буде далі, бо кожної хвилини їх могли відправити туди, звідки привезли.

Через два тижні приїхала та сама монахиня, і привезла нових хворих, а Катю і Галю забрала. Повідомила, що карітас більше нічим їм допомогти не може.

Почалися нові випробовування. Як вона зненавиділа чоловіка, який, по суті, випхав її на заробітки, а сам удома під периною спить! Так, у них не було розкошів, але ж і голодними та холодними не сиділи. Потім думала про ті борги, що залишила в Україні, і якась сила тягнула її знову й знову шукати роботи. Хіба вона найгрішніша, і Бог за це карає? Щодня ходила до церкви і на колінах просила помилування. Галя вперше відкрила для себе церкву, і пустила Ісуса Христа в душу. Просила одного: щоб не дав їй померти на чужій землі.

Так ще майже місяць Галя поневірялася, грошей не було вже давно, їла раз на добу при карітасі. Розуміла, що довго продовжуватися так не може. Може, й справді чоловік мав рацію, коли говорив, що вона не практична. Не може брати з життя те, що беруть інші люди. Втрачала повагу до себе, бо не могла справитися з проблемами. Багато людей виїхало і якось влаштувалося, а вона навіть того не може. Настав такий момент, що вже не могла стримувати нерви... Вийшла на середину великого моста, що з'єднував два береги великого міста. Не мала сил більше боротись і так жити. Вирішила, що помилується красою ріки і кинеться в неї навіки… Щоб жодна знайома душа не знала, яке приниження їй довелося пізнати. Дивилася вниз і гірко плакала. Згадала дітей і маму, що до кінця життя виглядатимуть її з далекої Італії. Пригадала, що не передала додому ще жодної звістки про себе. Порадувати не було чим, а правду про своє перебування в Італії, повідомляти не хотіла, щоб вороги не тішилися. Мала такі великі плани допомогти родині жити краще, а не змогла себе реалізувати. Чи така нещаслива, чи справді не спроможна собі дати раду? Якось же люди влаштовуються, і не поспішають повертатися додому, а вона не може собі знайти нічого, щоб хоч себе прогодувати. Напевно, Микола був правий, коли говорив, що вона не вміє жити. Повернутися без грошей додому, це дати йому право глумитись із себе вже до кінця життя. А чи хоче вона такого життя? Ні, краще втопитися, тільки б не мучитися довго, вирішила Галя. Не помітила, як біля неї зупинилася молода жіночка.

- Чому ви плачете? - запитала вона українською мовою.

- Прийшла покінчити з життям, бо не можу дати собі ради, - відповіла сумно Галя. - Повернутися додому не маю за що, на харчування грошей теж нема, а по смітниках вже не хочу зазирати. Стою і думаю: зразу втоплюся, чи буду мучитися?

- Гріх великий берете на душу, бо тільки Бог має право позбавити життя. Він його дав, він і забирає. Ходіть зі мною, я тут недалеко в кафе працюю офіціанткою, там поговоримо, бо вже запізнююся, - запропонувала незнайомка, і закрокувала вперед.

Галя слухняно попрямувала за жінкою. Прийшли до невеличкого кафе на набережній. Незнайомка більше нічого не розпитувала, лише нагодувала і попросила почекати, поки закінчиться її робочий день. Галина залишила сумку з речами в кафе і пішла знову на той міст, бо до вечора було ще далеченько.