Ласкаво ЗАПРОШУЮ до СВОЄЇ кухні.

До церкви на першу Службу Божу Ліда завжди ходила зранку. Колись мама так робила, а тепер й вона взяла собі це за правило. Зранку прихожан у церкві менше, то ж можна на лавці місце зайняти і хоч трохи ногам, які перестають служити, допомогти. Це стало звичкою, як ото вмиватися вранці. Почувалася винуватою, якщо хтось чи щось заважало їй виконати цей обов’язок.

«Вийду зі сповіді, клянуся більше не грішити, та до вечора обставини чи люди знову змушують кривити душею», – часто нарікала Ліда. Та хіба це тільки вона одна така? Ми, жінки, любимо обсудити когось, виправдовуючись, що і нас судять... Є, правда, люди, що за життя ніколи не потрапляють на злі язики, а є такі, яких від самого народження супроводжує людський поголос. От і Лідина братова Аллочка, про яку я хочу розповісти, належала до тих персон, які завжди викликали інтерес оточуючих.

Повернувшись із церкви, Ліда ще не встигла роздягнутись, як обізвався телефон, ніби хтось вирахував час її приходу. Не любила ранніх дзвінків, зазвичай вони нічого доброго не віщували.

– Василю, візьми слухавку! – попросила дружина, знімаючи взуття.

– То ж не до мене, – буркнув чоловік, навіть не порухавшись із дивана.

Вже давно до нього ніхто не телефонує, ніби й не жив серед людей. Так часом трапляється після виходу на пенсію. Люди, особливо ті, які ніколи авторитетом та пошаною не користувалися, втративши останні важелі впливу, стають нецікавими й непотрібними суспільству і про них швидко забувають. Саме таким тепер почувався Василь. Цим пояснювалась його дратівливість, коли дзвонили до дружини, яка, на відміну від нього, не втратила інтерес до життя. Ліда спілкувалася з багатьма колишніми співробітницями, сусідками, не минала й «дівочих» посиденьок за філіжанкою кави. Найчастіше жінки в однієї з подруг збиралися погомоніти та відпочити від буркітливих чоловіків. На тих коротких зустрічах встигали не тільки поділитися всілякими новинами, а й обговорити життя тих, хто перебував у їхньому полі зору. Після таких посиденьок інформації для роздумів отримували більше, ніж від перегляду телевізійних новин. Аналізували почуте, часто переповідали ще комусь і так рятувалися від одноманітності та нудьги.

Ліда взяла слухавку і здивувалася, почувши голос племінника.

– У вас щось трапилося? – насторожилася, бо вже не пам’ятала, коли востаннє з ним спілкувалася.

– Чому відразу трапилося? У нас добра новина і хочемо поділитися нею з вами, – весело відповів Віталій.

– Вибач, просто ми звикли, що телефонуєте тільки тоді, коли у вас неприємності, – виправдалася Ліда й відчула, як від серця відступив холод. – Добрим новинам ми завжди раді, то ж слухаю тебе.

– Запрошуємо вас на хрестини. У нас з Іринкою народилася донечка, – повідомив щасливий племінник.

Ще кілька хвилин Ліда розпитувала про немовля і здоров’я дружини, а під кінець розмови ніби між іншим запитала про братову.

– Маму щойно виписали з реанімації, але на хрестини, може, вже повернеться додому, – відчеканив Віталій, а після короткої паузи додав:

– Тітка з Білорусі приїхала, і сестра з Італії обіцяла бути, то ж і ви приходьте.

Подякувавши за запрошення Ліда поклала слухавку і безсило опустилася в крісло. Її шокували наміри племінника: мати в лікарні, а він збирається святкувати гучні хрестини в ресторані, та ще гостей звідусіль накликали. Раніше на усілякі сімейні забави запрошували лише друзів, а це й про родину згадали... Ліду це неабияк насторожило. «Мабуть, стан здоров’я братової важкий, – роздумувала жінка, – або вона забажала зустрітися з ними, тому Віталій приурочує відвідини далеких родичів до хрестин новонародженої донечки».

Аллочка, Лідина братова, відразу після заміжжя почала скаржитися на здоров’я. Спочатку їй не вірили, думали, наговорює на себе, щоб менше працювати. З виду пишна і рум’яна, і раптом після заміжжя, мов із мішка, посипалися на неї недуги. Ніхто, крім її батьків, не знав, що таке інсулінозалежний цукровий діабет, тому й підозрювали Аллочку в брехні. Чоловік про її хворобу довідався через місяць після одруження, коли вже змінювати щось було пізно. Прийняв це як знак долі, хоч в думках звинувачував дружину, що не призналася до заміжжя. Недовіра в родини зникла тоді, коли довідалися, що лікарі в Аллочки виявили злоякісну пухлину. В тридцять п’ять їй видалили одну грудь, і поділили життя жінки на «до» і «після». До страшної звістки про цю хворобу ідеї та плани не вміщалися в голові Аллочки, а після операції кожен день перетворився на суцільну боротьбу з недугою. Виснажений організм потребував не тільки дорогих ліків, а й піклування рідних. Та про це трохи згодом. А зараз хочу повідати читачам цю сумну історію. Все почалося з того, як і в більшості людей...

… Петро Гринюк народився в мальовничому прикарпатському селі у родині простих селян. Два його вуйки вивчилися на лікарів і працювали в сусідніх областях. Петро й собі мріяв вступити до медичного інституту, та довідавшись, що вже без грошей туди зась, став студентом ветеринарного факультету і, як згодом переконався, нічого не втратив. Після закінчення навчання три роки відпрацював у районі, а потім його як сумлінного і перспективного спеціаліста перевели до обласного управління ветеринарної служби. Отримавши стабільну роботу і високу зарплату, став задумуватись про одруження. В часи його парубкування найпоширенішими забавами молоді були розважальні вечори в культурних закладах, які можна було порахувати на пальцях однієї руки. В ресторани тоді ходили люди поважного віку, переважно ті, у кого були великі зарплати. Молодь «тусувалася» переважно в будинках культури.

На одному з таких вечорів Петро й угледів свою долю. Невисокого зросту дівчина привабила його своєю зовнішністю. Пухкі губи на милому личку ніби манили до поцілунку, а великі пишні груди відверто привертали увагу до прорізу кофтини, спокушаючи цікаві погляди хлопців. Петро з власного досвіду знав, що за привабливим гарненьким личком рідко криється розумна жінка, але цього разу його думки працювали в іншому напрямку. Підійшовши ближче до гурту дівчат, в якому веселилася незнайомка, він стриг її очима. Йому подобалося, що вона поводиться розкуто. З багатьма віталась, і Петро зрозумів, що вона тут не новенька. Аллочка не сьогоднішня і відразу помітила похітливий погляд Петра. Оцінила костюм, в якому був одягнений парубок, високий зріст і широкі плечі. Вольове обличчя справило на Аллочку найбільше враження. «Не шалапут, яких тут десятки тиняється…» – подумала вона і не стала чекати, поки він наважиться запросити її до танцю. Щойно оголосили «білий» танець, сміливою ходою, вихиляючи округлими сідницями, мов пава, попрямувала до своєї «жертви». А підійшовши, взяла хлопця за руку, як давнього приятеля і лагідно стиснула. Від такої уваги Петро розімлів і на інших дівчат того вечора вже не звертав уваги. А далі як у більшості молодих людей: зустрічі і поцілунки під вечірнім небом.

За кілька вечорів, проведених разом, Аллочка вивідала у хлопця все, що її цікавило, і не стала чекати поки він освідчиться у коханні. Привела його до батьків, котрі мешкали у власному будинку на околиці міста, й представила як жениха. В Алли був незаперечний козир – велике помешкання в місті, то ж на Петра безхатченка це мало справити позитивне враження і підштовхнути до рішучих дій. Дівчина хоч і молода, але знала, чого хотіла й впевнено до цього йшла. Петро був завидним женихом, бо мав не тільки гарну зовнішність, а й вищу освіту. Знав собі ціну, тому високо носив голову і нікому не дозволяв «сідати на шию». У випадку з Аллочкою кудись поділася його гордість, бо не помічав її нахабності й того, як швидко навчилася його переконувати. Чи був настільки закоханий в неї, чи мав далеку перспективу прописатися в місті й вирішити житлову проблему – важко сказати. Своїми мотивами Петро не поділився навіть із сестрою. Елегантний і добре вихований жених, та ще й з поважною посадою, батькам дуже сподобався. Розрахунок дівчини виявився правильним, бо невдовзі закоханий ветеринар запропонував їй руку і серце.

Про рішення Петра одружитися родичі довідалися лише із запрошення на весілля. Вони були вкрай здивовані тим, що він не порадився навіть із батьками. Та побачивши після весілля добротний будинок у місті, який став найкращою візитівкою для сільського мешканця, батьки не стали дорікати синові і змирилися з його вибором. Невістка щедро обдарувала родину, щоб справити на них гарне враження, і вони прийняли її, як рідну дитину, надіючись на взаємну любов.

Минали роки, батьки старіли, а в дітей народжувалися свої нащадки. Петро з дружиною мали вже окреме пристойне житло, бо зі своїми батьками Алла не могла ніяк вжитися. Петрова сестра Ліда також вийшла заміж і виховувала двох дітей. Про людське око все виглядало благополучно, хоч насправді стосунки між родиною складалися не просто, іноді навіть вороже. Аллочка взяла над чоловіком верховенство і намагалася керувати не тільки ним, а й усією його родиною, постійно нав’язуючи свою думку. Прихильність свекра і свекрухи використовувала сповна, і як не прикро, така її поведінка подобалася Петрові. Він не переставав обожнювати свою половинку, мовчки виконував усі її забаганки, які непомірно зростали. Все, що в прикарпатському селі було краще і смачніше, швидко перевозилося до міста в холодильник сина. Ліда вже не мала права без їхньої згоди що-небудь взяти від батьків, бо городина вродила з її насіння, а каченятам Петро ліки привозив. На все у них була відмовка, і Ліда все більше й більше переконувалась у тому, що все в батьківській хаті належить Петрові. Аллочка, за мовчазної згоди свекра та свекрухи, стала повноправною господинею в їхній хаті, де без неї нічого не вирішували.

– Тобі не здається, що ми кривдимо рідну доньку? – зауважила якось мати, коли невістка всі м’ясні консерви з великої свині перенесла до своєї машини. – Нашої праці хіба там нема? Та й Ліді здалося б хоч кілька слоїків вділити.

– Вона, мабуть, подумала, що ми для себе приховали, – зіронізував батько.

– Петро знає, що ми від своїх дітей нічого ніколи не приховували, – невдоволено мовила мати, але, побачивши неподалік невістку, прикусила язика.

Мати вже й господинею не почувалась у власному домі й не переставала дивуватися невістчиній нахабності, яку вона дедалі частіше проявляла. Та й синок не кращий за неї, коли носив до машини консерви і навіть не поцікавився, чи залишилося щось батькам хоч би за те, що свиню вигодували.

– Жінко, він син — і йому в нашій хаті належить усе. За сільським неписаним законом він наш спадкоємець і голову на старість маємо прихилити біля нього, тому не загострюй стосунків із невісткою! – сердито відрубав чоловік, і дружина не посміла йому перечити.

Мати звикла коритися чоловікові, так було заведено в їхньому роду, то ж думала, що й Петро в своїй хаті господар. Не могла лише зрозуміти, звідки у сина ця жадібність, адже вони його таким не виховували. Проковтнули образу раз, другий, а далі все пішло як за звичним сценарієм: що найкраще – те має належати Петровій сім’ї. Яблука в саду мали спочатку зриватись для Аллочки, а вже потім батькам та Ліді. Зарізали свиню – Аллочці полядвиця і шинка, мамі й татові діставались обрізки й ратиці. Харчі – найкращі, а допомога – мізерна. Так із року в рік, поки жив батько…

Частіше до батьків навідувався Петро, невістка ж була заклопотана вихованням дітей і своїми хворобами. Аллочка намагалася не тільки дати їм освіту, а й підібрати вигідну партію для одруження. З власного досвіду знала, що це в житті найголовніше. Ділитися з дітьми своїми статками не мала наміру. «Молоді, здорові, то ж нехай самі дбають про свій добробут», – переконувала Петра. Спочатку знайшла освічену з власною квартирою дівчину для сина, яка, до того ж, виявилася ще й доброю господинею. Не могли з Петром нахвалитися невісткою: і пилинки зі сина здуває, і на роботу ходить, і внука виховує, ще й по господарству встигає поратися. Значно менше, на думку матері, пощастило Маринці. Її чоловік потрапив під скорочення і довго не міг знайти роботи. Тому їм з Петром довелося допомагати молодим. Та це тривало недовго. Аллочка швидко зуміла переконати доньку, що потрібен інший чоловік, котрий зміг би забезпечити їй та дитині гідне життя. Не зважила на скрутні обставини, які в той час переслідували ледь не кожну родину, не подумала, що внучка ростиме без батька, – розлучила подружжя.

До пошуку заможного чоловіка для доньки залучили Віталія, який на той час працював в податковій інспекції. Незабаром знайшовся розлучений чоловік, якому сподобалася мовчазна довірлива Маринка. У вродливих батьків і діти гарні, тому за переконанням Аллочки вони повинні у повній мірі використовувати цю перевагу над іншими. Залишивши після розлучення житло дітям, молодик спочатку зрадів, що йому трапилася жінка-картинка та ще й з помешканням. Аллочку ж привабила лише посада майбутнього зятя; на прикладі сина знала, наскільки вона дохідна. При розумному і вмілому веденню сімейного бюджету донька могла не тільки жити в достатку, а й звести на подвір’ї свій будинок. Навіщо витрачати кошти на турків чи італійців, якщо можна й тут гарно відпочити? Для тещі найкращий відпочинок був у Затоці в дерев’яному будиночку, де вона кілька разів бувала.

Після невеликої вечірки з нагоди одруження молодих поселили до другої половини батьківської хати і вирішили, що зробили для своїх дітей все, що від них залежало. Жаль, що Аллочка забула про основні підвалини, на яких ґрунтується міцна родина: кохання і взаємна повага. Проживши з Петром у мирі та злагоді, вона й думки не допускала, що може бути по-іншому, а тому навіть не здогадувалася, що щасливими не почуваються ні невістка, ні донька.

Син і новоявлений зять, маючи владу над людьми, «носилися» так високо, що під собою землі не чули. Вважали, що рівних їм у місті нема. Часті подорожі на відпочинок у Карпати або риболовлі без дружин – все це розмивало в чоловіків грань між добром і злом, совістю і безчестям. На першому плані були прибутки, які можна легко здобути, поступившись моральними принципами. Невдовзі й батьки зрозуміли, що від такої дружби чоловіків жодна родина не виграє. Невістчині скарги до уваги не брали, а коли Марина почала приходити до батьків із синцями по всьому тілу, насторожилися… Такого ставлення до своєї доньки батьки не могли допустити і, не довго думаючи, Аллочка прогнала зятя.

По великих святах, коли родина збиралася в прикарпатському селі, Аллочка любила вихвалятися, що так як вони з Петром, ніхто не вміє жити. На її думку всі дурні та ледачі, лише вони з чоловіком зуміли пристосуватися до нових умов, де кожен другий в країні безробітний.

– Особливо після того, як твій чоловік став головним ветеринарним лікарем м’ясокомбінату… – вколола Ліда, яка органічно не переносила базікання братової.

– Це також немаловажна обставина. Нам треба більше грошей, бо розпочали будівництво дачі й окремого будинку для Маринки. Я от збираюся до Америки на заробітки, то ж ми не спимо, як деякі, а в поті чола трудимося, – єхидно відпарирувала Аллочка, глянувши на Ліду.

– Ти ж недавно операцію перенесла! Невже є така гостра необхідність їхати так далеко? – налякалася мати.

– Манна з неба нам не падає, до того ж і ви нічим допомогти не хочете! – дорікнула невістка. – Я вже візу оплатила і цими днями вилітаю, тому всілякі розмови зайві.

– Петре, ще недавно ми чули, що грошей у вас кури не клюють! – вигукнув батько, переживаючи, щоби син, не доведи Господи, вдівцем не залишився, посилаючи хвору жінку на заробітки.

– Це її ідея, а перебороти її мені ніколи не вдавалося... Не відпущу, то до сконання допікатиме мені. Нехай поїде й спробує, як то легко на чужині... Вона думає, що там гроші лопатою загрібають, – виправдовувався Петро, бо й справді, розмов на цю тему в хаті було багато, але дружина вперто домагалася свого.

Через тиждень Аллочка вже летіла через океан до всесильної Америки, що ніби магнітом притягувала людей, котрі мріяли швидко розбагатіти. Земляки знайшли їй там роботу, яку в Україні вона ні за які гроші не виконувала б, і почалися сірі будні. Планувала за пів року заробити купу доларів і повернутися додому, але вже через тиждень зрозуміла, що без знання англійської мови і зі слабким здоров’ям їй це не вдасться. Звикла завжди й усіма керувати, а тут мусила вислуховувати постійні претензії, мовчки ковтаючи образи. Терпіння Бог Аллочці не дав, то ж скоро до чоловіка зі скаргами полетіли дзвінки. Він тільки всміхався, – хоч раз дружина переконалася, що іноді треба і до його порад дослухатись. Петро просив залишати все і повертатися додому. Та як полетиш, коли ще не заробила грошей навіть на зворотну дорогу!?

Рівно через пів року Петро зустрічав дружину на львівському летовищі. По трапу спускалася ніби чужа жінка: змарніла, худа і зла. Аллочка втратила не лише двадцять кілограм ваги, а й решту здоров’я, котрого не змогла поправити до кінця життя.

Далі відбувалося все, як у калейдоскопі. Помер Петрів тесть, і вони поспішили заволодіти половиною його будинку. З рідною сестрою, що мешкала в Білорусі, Аллочка поділилася лише золотом, якого в батьків направду було багатенько. Щоб викінчити двоповерховий будинок, Марину випровадила до Італії на заробітки. Молодій жінці хотілося кохати й бути коханою, але через маму, що ніяк не могла насититися, мусила довгі роки наймитувати біля немічного діда. На терплячу мовчазну заробітчанку звернув увагу поважний італієць, родич діда, якого вона доглядала, і запропонував Марині жити разом. Італієць ставився до українки добре, допоміг їй легалізуватися й забрати до Італії доньку. Ставши повністю незалежною від батьків та позбувшись нарешті маминої опіки, Марина не планувала більше повертатися до України. У далекій країні серед чужих людей, вона почувалася значно вільніше, ніж у батьківському домі. Молода жінка стала по-іншому сприймати буття і жити на власний розсуд. Змінила роботу і забрала від Аллочки доньку, щоб вона і їй не зіпсувала життя.

Аллочка з Петром не дуже вірили, що донька приживеться за кордоном, і були переконані, що рано чи пізно вона повернеться. А щоб її заохотити до цього, продали квартиру в багатоповерхівці і переїхали до отчого дому. Всі кошти і клопоти тепер були спрямовані на завершення новобудови для Маринки і капітального ремонту старого помешкання. Всі найновіші будівельні технології були випробувані у новому добротному будинку, але оцінити їхню працю не було кому. Навіть батькам не встигли показати, чекали, коли буде поставлений останній штрих. Не встигли... Раптово захворів Петрів тато, не звернувся вчасно до лікарів, бо не хотів тривожити заклопотаних дітей, та так і помер.

Наступного дня після смерті свекра Аллочка пересортувала в батьківській хаті речі, — все цінне відклала до окремої кімнати й зачинила на ключ, боялася, щоб Ліді не дісталося. Мати мовчки спостерігала за метушнею невістки і сподівалася, що після того, як вивезуть із хати добро, заберуть і її до міста. Будинок у дітей просторий, то ж місця мало б вистачити і для старенької матері.

Минула не одна зима після смерті батька. До села Петро з дружиною навідувалися дедалі рідше. Зібрані для переїзду речі в клунках покривалися цвіллю, а матері так і не запропонували навіть подивитись, як син із невісткою розбудувалися і створили, за словами Аллочки, райський куточок. Мати мріяла хоч краєм ока глянути на хату сина, бо надія пожити в теплі з кожним днем танула, мов свічка. Вона часто плакала ночами і молила Бога зглянутися над нею. Не могла втямити, чому син так збайдужів, вони ж бо нічим не завинили перед ним, навпаки, працювали лише на його родину. Батько часто наголошував Петрові, що на старість він мусить опікуватися ними. То невже ж він забув про це?

Ліда не втручалась у рішення батьків,бо в їхній родині здавна повелося, що дідизна і турбота за стареньких батьків залишається за сином. В душі, бувало, сердилася на батьків, що перевагу віддавали братові, але коли побачила, що він забув про неньку, стало шкода старенької. Відвідувати матір часто не мала змоги, бо дорога до села не близька, та ще й робота відповідальна, котру не могла залишити. Запропонувала їй переїхати до неї. Сім’я з чотирьох осіб мешкала у двокімнатній квартирі багатоповерхівки, але, як кажуть, в тісноті та не в образі.

Щойно мати переїхала до Ліди, як Аллочка раптом згадала, що в неї є братова і свекруха, з якими вона майже не контактувала. Тепер стала щодня надзвонювати й ледь не вимагати, щоб добротну батьківську хату швидше продали, мовляв, сусіди повиймають вікна, розтягнуть усе добро, та й без нагляду будинок швидко розвалиться. До того ж, Петро начебто від компетентних органів довідався, що ціни на нерухомість скоро впадуть, тому радив поспішати. А потім ненароком обмовився, що вже й оголошення розмістив у газеті.

Людина, котра втрачає все, чим жила раніше, довго, або взагалі ніколи не може змиритися з новим статусом у чужій хаті й дуже цим переймається. Мати, котра безвиїзно прожила на одному місці більше сімдесяти років, ніколи не думала, що буде так важко виривати з серця все те, чим досі жила. Коли знайшовся купець на хату вона спочатку злякалася. Ще надіялася, що, може, хоч донька, вийшовши на пенсію, захоче провести у тому мальовничому селі решту свого життя. Не вірила, що ні в Ліди, ні в Петра не збереглася ниточка, що міцно прив’язує до місця, де народилися та виросли. Пам’ятала, як діти любили бігати пагорбами, що потопали в квітучих садах, та купатися у чистих водах Збруча. Не хотіла вірити, що їхніми казковими краєвидами Петро та Ліда не зможуть розпрощатися ніколи. Вона любила свій край і хотіла щоби ця любов передалася і дітям, бо внуки вже обживають чужі краї. Коли старенька довідалася, що домівка, яку вона все життя ліпила, наче ластівка гніздо, тепер залишиться тільки в снах, замкнулася і втратила інтерес до життя.

Петро, чуючи в слухавці бідкання матері, тільки всміхався. Не вірив, що живучи в місті, можна так побиватися за сільською хатою. Для оформлення угоди купівлі-продажу заїхав автівкою за мамою та сестрою. Дорогою обговорювали різні деталі. Мати довго слухала розмову між сином і донькою й почала нервувати: продають її хату, але про неї й словом не згадають. Вона не спить ночами, бо ще не впевнена, з ким старість доживатиме, куди свої речі перевезти. Хоч добра там небагато залишилося, але ж їй воно потрібне й без нього не обійтися. Жінка все ще чекала, що син схаменеться і виконає дану батькові обіцянку – запропонує їй своє помешкання. Перед донькою відчувала провину, що колись обділила її.

– Обговорюєте все на світі, а мою долю вже вирішили? – втрутилася в розмову мати, і в салоні на якусь мить запала тиша.

– Не я ж тебе змушував залишати хату. Ти свою долю сама вже вирішила… – відрубав син.

– Ліда мене забрала на зиму, бо я ходити не могла. Ти батькові обіцяв, що на старість доглянеш того з нас, хто залишиться довше жити, – нагадала мати і так жалісно подивилася на Петра, що Ліда аж відвернулася до вікна, щоб не бачити її приниження.

– О, якби всі обіцянки виконувались! Не хоче моя дружина вас бачити у нашому домі, то що мені вбити її за це, – відверто сказав син. – Вона хвора, і каже, що не має здоров’я ходити за вами.

– Мама себе ще сама обходить, а твоїй Аллочці за такі слова не завадило б язик прищемити! – гримнула Ліда. – Коли працею батьків розпоряджалися краще, ніж своєю, тоді не думали, що колись доведеться хоч частково відпрацювати їм?

– Закон природи такий: вони допомагали нам, а ми – своїм дітям, – виправдовувався Петро перед сестрою, а тоді звернувся до мами:– Вам погано у Ліди? Вона ж ваша донька…

– Мене в неї не кривдять. Але ми з батьком все пхали тобі й надіялися, що ти з нами в старості обійдешся по-людськи, – не могла змиритися з рішенням сина мати. – Ви ж також на котрогось із дітей маєте надію?

– Що ви там пхали? Знаєте, ким я працюю, то ж ми люди забезпечені й нічиєї допомоги не потребуємо. За те, що колись дали шматок м’яса, то я вам завтра цілу свиню можу привезти і віддячити, – огризнувся, удавано сміючись, Петро.

– Ще слоїк молока мамі привези й віддай за те, що вона тебе такого бичка безмозкого викохала! – не витримала знущання над почуттями матері донька. – Я колись пишалася тобою, а тепер соромно, що брат підкаблучником став.

– Хіба це погано, що я дослухаюся до порад дружини? Ти ж своїм чоловіком також керуєш, як фірман віжками, – не відставав Петро. – У тебе діти ще малі, то їм бабуся не завадить. Не забувай, що моя теща ще жива…

– Наскільки мені відомо, твоя Аллочка з мамою вже кілька років перебуває у сварці. Не відвідує її в лікарні й тільки чекає, коли та помре, щоб стати повноправною господинею всього будинку, – уколола Ліда.

– Ти не знаєш, яка та стара прикра. Думає, якщо має збанок із золотом, то донька має їй за це ноги цілувати, – заступився за дружину Петро.

– Якщо матір в лікарні навіть за збанок золота не хочете відвідати, то на що вже мені, бідній колгоспниці, сподіватися… – підмітила мати.

– На той збанок претендує ще сестра з Білорусі. Щойно стара склепить вуста навіки, як вона приїде ділити спадок, – невдоволено кинув Петро.

Ліда чула від знайомої, що батьки Аллочки – багаті люди. Все життя тяжко працювали, а вийшовши на пенсію, почали перепродувати товари з Польщі. В якій валюті зберігалося те багатство, навіть Аллочка сказати не могла. Петрова теща, знаючи зажерливість доньки, тримала в таємниці й суму своїх заощаджень. Стосунки з дітьми у неї складалися не найкраще, але вона плекала надію, що доньки схаменуться і помиряться з нею хоч перед смертю. Теща потребувала уходу, але цим найрідніші їй люди не переймалися. Старша, знаючи добре вдачу Аллочки, не сумнівалася, що та швидко заволодіє батьківським будинком, а добро в ньому встигне пересортувати швидше, ніж відвезуть мерця до вічного спочинку. Тож нехай і піклується про матір.

Час спливав, а у взаєминах між родичами нічого не змінювалося. За сімейними чварами спостерігали сусіди, та й мама Аллочки не приховувала стосунків з доньками, часто скаржилася на них...

За розмовою та спогадами не зогледілись, як приїхали на місце зустрічі з продавцем. Обговорили ціну, оформили відповідні папери, і Петро, на правах головного, простягнув руку за грішми. Покупці, люди немолоді, господиню будинку знали й раніше, може, й про незгоду в її родині чули від сусідів, бо, проігнорувавши жест чоловіка, гроші вручили їй. Мати похапцем заховала долари за пазуху і вручила новим власникам ключі від хати. Всередині ніби щось відірвалося і невпинно полилися сльози. Сльози відчаю і непоправного горя, стримувати їх ніхто не наважився. «Ще віддам зараз гроші – і життя ніби не було», – блискавкою майнула в матері думка, і жаль за минулим накотився новою хвилею. Пригадала чоловіка, який наказував їй ніколи не покидати власної хати, але що вона могла вдіяти, коли здоров’я підвело.

Мовчки сіли в авто, всі почувалися винуватими перед пам’яттю батька. Виїхали на трасу, так і не промовивши жодного слова. Син лише зиркав у дзеркало, чекав, коли заспокоїться ненька, щоб почати розмову про основне, заради чого він усе це затіяв.

– Нема за чим жаліти й побиватися, – нарешті зважився син. – Скажіть краще, як ділитимете гроші за продану хату?

Мати стрепенулася, ніби її батогом вдарили. Це питання давно не давало їй спокою. Важко, коли нема грошей, але й нелегко, коли вони з’являються. Та найгірше, коли не знаєш, як ними розпорядитися, щоб не зруйнувати свого і без того хиткого становища. Відколи наважилася покинути своє гніздо, найбільше переживала, щоб зять, отримавши гроші, не випровадив її з хати. І до кого вона тоді піде? Добре, звичайно, було б мати своє помешкання в місті, але тих виручених за сільську хату грошей вистачить хіба на кльозет у їхній квартирі. Діти були люблячі та уважні, поки пакувала їм торби, а як постаріла, то хоч сторч головою в ополонку.

Ліду також цікавило питання розподілу грошей, але поки мовчала. Хотіла почути, чи її ненька хоч тепер порозумнішала. Здавалося, сліпа материнська любов до сина затьмарила їй розум.

– А ти як на моєму місці поділив би? – тихо запитала мати і все ще чекала від сина того, на що вже давно не варто було сподіватися.

– Половину нам, а половину Ліді з Романом, – виклав, напевно, думку дружини Петро.

– А що ж мені залишиться з моєї праці? Ти до мене не заходиш, а я ще не одним Божим духом живу: цукерку інколи з’їла б, та й свічку в церкві за щось треба купити. Чи ти вже мене давно списав? – розпалювалася мати, і Ліда відчула, як тремтить не тільки її голос, а й сіпається плече.

– Ви ж пенсію отримуєте, то навіщо вам більше грошей? – нахабнів Петро, передаючи слова дружини, яка вважала, що Ліді й так багато перепаде, мати ж усієї пенсії не витратить. – Можу деколи вам ковбаси підкинути, цього добра маю, слава Богу, достатньо.

– Вже півроку живу у Ліди, але ти чомусь жодного разу не здогадався тою ковбасою поділитися, – дорікнула мати з такою гіркотою, що Ліда аж розізлилася на брата, що змусив неньку розхвилюватися.

– Як тобі, Петре, не соромно? Нехай мати витрачає гроші на що хоче, а після її смерті поділимо все, що залишиться, – запропонувала сестра.

– Можу тільки припустити, що після неї залишиться… – єхидствував брат. – Мене Аллочка загризе, якщо я повернуся без грошей. Тож нехай мати поділить нас зараз, поки вони у неї в руках, і розійдемося кожен у своє болото.

Обидві жінки зрозуміли, що від свого Петро вже не відступиться. Мати мовчки вийняла гроші, тремтячими руками розклала їх на три купки і одну з них подала через плече синові.

– Нас троє, тому ділю всім порівну. Тобі, Петре, ще зі своєї купки додам за бензин, – сказала мати, мабуть, вперше за життя так рішуче, що діти здивувалися.

Петро почервонів мов рак і зі злості міцно стиснув на кермі руки, проте заперечити матері не посмів. Не подякувавши, засунув гроші до внутрішньої кишені піджака. В салоні запала тиша, і решту дороги пасажири долали мовчки. От як воно буває, зібралися рідні люди, а говорити нема про що. Гроші, мов високий мур, стали поміж ними. І хтозна скільки мине часу, поки кожен усвідомить, що мати вчинила так, як хотіла, і засуджувати її за це ніхто не має права. Неспроста не віддала всі гроші, боялася залишитися на вулиці. Скільки вже таких випадків чула, що діти всі заощадження від батьків забирали і створювали їм нестерпні умови, щоб швидше переселити на цвинтар.

– Петрику, ти ж не забувай про мене, – лагідно попросила мати, коли авто загальмувало біля будинку Ліди.

Наступного тижня у родині колотилося, мов каша в казані. Аллочка діставала Ліду дзвінками й звинувачувала в усіх смертних гріхах, а найбільше — що вона злакомилася на їхню частку грошей. Гнів цинічної жінки досяг такого апогею, що Ліда взагалі перестала відповідати на дзвінки. Дивувались, як Петро прожив з такою мегерою стільки літ. Ліда не вірила, що брат не знав, яку війну дружина затіяла проти його родини.

Виплеснувши всю злість на голову Ліди, Аллочка замовкла надовго. Як виявилося згодом, у братової загострилися старі хвороби, і це завадило продовжувати боротьбу.

Минуло два роки. Петро раз в місяць телефонував до Ліди й цікавився здоров’ям матері, але відвідати її не поспішав. Старенька важко переживала розрив із сином, не могла викинути його з серця так легко й швидко, як він її. Кілька разів поривалася віддати Петрові свою частку грошей, лиш би мати змогу частіше його бачити. Стояла біля вікна і вдивлялася в кожну чоловічу постать, що минала їхній будинок.

– Мамо, у нашій хаті відколи ви поселилися іншої мови, як про Петра, нема. Маєте онуків біля себе – тіштеся і будьте вдячні Богові, що дає силу милуватися світом. Змиріться з ситуацією. Якби він вас захотів узяти ближче до себе, то ми і свою частку віддали б, лиш би ви почувалися щасливими, – зауважив зять, спостерігаючи за душевними муками тещі.

Мати, почувши цю пропозицію, зраділа, ніби мільйон на дорозі знайшла. Попросила Ліду зателефонувати Петрові й попросити до них зайти. Надіялася, що нарешті він забере її до себе і вона бачитиме його щодня. Донька, пригадавши, яким болотом її нещодавно поливали, відмовилася говорити з братом. Натомість набрала номер і дала мамі слухавку.

– Слава Богу, Петрусю! – тихо привіталася мати.

– Слава… Щось хотіли? – грубо запитав син.

– Петрусю, я хочу чути твій голос і не можу спокійно жити, не бачачи тебе. В мене є для тебе добра новина, тож зайди хоч на кілька хвилин, – попросила мати й почула в трубці короткі гудки.

Увечері після роботи Петро завітав до сестри. Приніс матері ковбаси, але вона навіть не глянула на неї – не пожадлива була до харчів. Переповіла синові зятеву пропозицію і думала, що він нарешті буде задоволений і забере її до себе. Якщо причина тільки в грошах, то Ліда готова поступитися своєю часткою для материного благополуччя. Петро скривився, мов кислицю з’їв, і навіть без попереднього погодження з дружиною, відповів:

– Мамо, сидите в теплі, то й сидіть! Моя дружина бачити вас не хоче, і ніякі гроші не змінять її думку.

– Синочку, ти не уявляєш, як я без тебе сумую… – витиснула мати крізь сльози.

– Вас працювати змушують чи погано годують? – не міг зрозуміти Петро, чому мати так побивається за ним.

– Ні, причина не в цьому… У моїй старечій голові не вкладається твоє байдуже ставлення до мене. Я ж тебе найбільше любила і люблю, а ти не хочеш мене до себе хоч на день взяти.

– Ви хочете, щоб я сварився з хворою дружиною? У нас проблем і без вас вистачає, тому не судіть мене строго, але я вас не заберу, – відверто сказав син і, попрощавшись, вийшов.